10 (1)

Маргарита

Я добре знала, як Адам уміє відкладати в далекий ящик те, чого насправді зовсім не хоче робити, тому пообіцяла собі, що простежу, аби він дістався до Аверіна вчасно. Здається, недарма, бо в день прийому зранку Адам збирався явно не туди.

– У мене термінова зустріч, – сказав він. – Подзвоню в клініку і скасую прийом. Потрібно буди. Діловий партнер раптом вирішив все перекрутити, біс його зна, що там трапилось, але я не можу впустити цю угоду, тож…

– А здоров’я своє ти впустити можеш?

– Мені вже краще. Після того, як ти скасувала ті препарати, голова майже не болить.

– Адаме, – простогнала я, – тобі стало краще на один день, і це не обов’язково стабільний результат. Ти повинен пам’ятати про своє здоров’я.

– Все з ним буде гаразд…

– Ти впевнений? Можеш дати гарантії? – насідала я. – Ти навіть не можеш проаналізувати результати обстежень, бо не маєш відповідної освіти.

– Там лише незначно скачуть показники.

– Тебе повернули з того світу, – процідила я. – Дивом! Адаме Зваричу, ми витратили купу сил, аби поставити тебе на ноги, а ти через якісь кляті гроші не можеш підняти свій зад і занести його до лікаря? До Аверіна стоять в черзі на операцію, і те, що в тебе стільки грошей, не дає тобі права зривати його в будь-який момент! Невже гадаєш, що можеш відкупитися від того світу?

– Рито…

– Вчора я пішла на благодійний вечір, як ти і просив, і мене вже спробували облити водою насправді і брудом – на сторінках журналів.

– Там нічого тако…

– Адаме Зваричу, ти підеш на обстеження, – суворо наказала я, – інакше я не знаю, що я з тобою зроблю, зрозумів? Голову відкушу! Не сподівайся, що зможеш так просто уникнути лікування, від мене ще ніхто хворим не йшов!

Колись Адамові подобалось, що мені плювати на його статки, я здатна поставити його на місце, і то доволі жорстко, не реагуючи на жодні «але». Зараз я ризикувала, бо, зрештою, нічого б не завадило Зваричу послати мене куди подалі і просто поїхати, куди заманеться.

Та це, напевне, була перевірка – чи мені варто лишатися тут і далі. Я поступово відтавала поруч з Адамом, і мені здавалось, що ми танцюємо повільний танець довкола його спогадів. Крок вперед, крок назад, потім поворот – і знову повторити. Таємниця, що лежала між нами, була захищена його амнезією, але будь-який захист рано чи пізно тане.

Коли Зварич побачив моє татуювання, я майже чекала на впізнання в його погляді. Амнезія виявилась міцнішою за це, він не зміг пригадати, хто я така, дарма, що розпитував про татуювання. Подумав, що збіглись почерки або його тату лишилось у майстра як зразок?

Зі мною Адам здогадками не поділився, але я була рада бодай тому, що ми закрили тему. Принаймні, тимчасово.

Я маю зрозуміти, наскільки він змінився, наскільки я можу шукати в ньому того Зварича, в якого закохалась. Чи варта взагалі гра свічок?

– Ти так дивишся на мене, – зітхнув Адам. – Ніби подумки зважуєш, погоджусь я зараз лікуватися чи втечу.

– Можливо.

– І які будуть штрафні санкції за втечу?

– Ти хочеш дізнатися? – суворо поцікавилась я, не дозволяючи навіть тіні усмішки осяяти моє обличчя. – Здоров’я це надзвичайно важливо!

– Гаразд, гаразд, – здався Адам, махнувши на мене рукою. – Я ж не проти піти на обстеження. Але я не можу скасувати ці перемовини…

– Відправ туди Данила.

– Він може бути зайнятим.

– Давай я передзвоню йому сама?

Адам мав відігнати мене від своїх справ подалі і сказати, що я лізу надто далеко і дозволяю собі забагато, але в мене виникло враження, що його це навіть розважало. Ніби чоловік вирішив перевірити і мої межі також. 

– Передзвони, – погодився Зварич. – Зазвичай жінки остерігаються Данила… Ну, або виснуть у нього на шиї, з двох одне.

– Він не у моєму смаку, – чесно відказала я. – Холодні маніпулятори – не той сорт чоловіків, в яких я здатна закохатися. Цікавлюсь теплими, відвертими і добрими.

– Ти вважаєш, що Данило – маніпулятор?

– По-моєму, це цілком очевидно.

– Тоді чому я повинен зараз йому довіряти?

– Ти, Адаме, взагалі нікому нічого не повинен, – зітхнула я. – Просто мені здалось, що ви з ним на одному боці, отже, він повинен дбати про спільний бізнес. А що, я помиляюся? Ти не довіряєш своєму кузенові?

Адам думав над відповіддю довше, ніж слід, але зрештою похитав головою.

– Ми сім’я, – сказав він. – Якби Данило хотів знищити мій бізнес або відібрати його, міг би зробити це заввиграшки, поки я лежав без тями. Подзвони йому, якщо хочеш, або я сам наберу. І поїдемо, – чоловік приречено зітхнув, – до лікаря.