7 (4)

…Після розмови з Олею я почувався геть виснаженим, але думки про Маргариту підживлювали мене. Я прихопив з собою документи і поїхав по Риту, щоб забрати її після зміни.

– Як робочий день? – поцікавився, допомагаючи жінці сісти в машину. – Сподіваюсь, не було надто складних пацієнтів?

– Непогано, – сторожко озвалась Рита, дивно поглядаючи на мене. – А ти як? Виглядаєш стомленим.

З Марго точно можна було ділитися всім, вона явно не намагалась крутити махінації в моєму бізнесі і не претендувала на гроші, тож я озвався щиро:

– Паскудний день. Сьогодні обговорювали з Данилом одну халепу, по документах дещо не сходиться, намагаємось розібратися, що саме. Вдається паршиво. А Ольга нагадала мені про те, що тобі потрібна сукня, яка пасуватиме до моєї краватки. Ну, чи краватка до сукні.

Рита зам’ялась.

– Не впевнена, що у мене настільки великий гардероб.

Я сумнівався, що ця жінка, сильна та впевнена в собі, не відправить мене куди подалі з дурнуватими ініціативами, але все ж сказав:

– Я хотів би подарувати тобі сукню.

– Що?..

– У мене є одна на приміті, і я переконаний, що вона надзвичайно тобі пасуватиме. Ти дозволиш мені придбати її для тебе? В якості сюрпризу.

Рита зніяковіла. Долоні метнулись до горла, ніби вона вже намагалась прикритися.

– Не впевнена, що це буде доречно. Зазвичай сукню треба міряти, припасовувати, хіба що ти збираєшся подарувати мені щось оверсайзне.

– Ні, вона буде в міру обтислою. Але якщо ти переживаєш за розмір, то можеш дати мені мірки.

– Адаме, – Рита сердито зиркнула на мене, – це ж не романтичний фільм про багатія і Попелюшку, тобі точно не обов’язково робити мені такі дорогі подарунки. Я взагалі дуже сумніваюсь, що в цьому є потреба. Я розумію, я повинна відповідати твоєму статусу, але…

– Ти точно не Попелюшка, ти – справжня королева, і я б хотів вбрати тебе у королівські шати. Крім того, я б точно не забув тебе, як принц, і не вираховував би по туфельці, що пасує до маленької ніжки, – рішуче відказав я.

Маргарита подарувала мені осудливий погляд.

– Я ні на що не натякаю, Адаме, але ти маєш амнезію. З чого ти взяв, що не забудеш і мене… За деякий час?

– Чомусь впевнений, що цього б не сталось, – я хитнув головою. – Ну і, крім того… Якщо чесно, поруч з тобою моє серце тріпоче, як дурне. Не знаю, як правильно пояснити те, що я відчуваю, але, думаю, я б ніколи не зміг тебе забути. А якби й забув, то згадав би. Є зв’язок набагато більший, ніж просто спогади, і я відчуваю, що між нами саме такий.

Це звучало жахливо пафосно, і я поморщився.

– Оце знову був монолог з романтичного фільму, так?

– Є трохи, – сміх Маргарити нагадував срібні дзвіночки. – Гаразд, можеш подарувати мені сукню, це краще, ніж оті сцени, де біднячку вдягають в дорогому магазині, поки послужливі працівниці намагаються їй вгодити, хоча три секунди назад, до приходу Прекрасного Мільйоно-Принца грубінили. Я напишу тобі свої мірки, щоб не промахнутися.

– Я не сумнівався, що зацікавився жінкою, яка має неймовірне почуття гумору. Поїхали додому?

Рита кивнула. Я спіймав себе на тому, що мені подобається  вважати власне житло нашим спільним домом, називати його так. Дивовижно, що Марго не сперечалась, але приємно. Може, вона й сама потрохи, мимоволі починає звикати до цієї думки?

Ми доїхали додому доволі швидко. Щоправда, біль дорогою наростав, але я вперто ігнорував його і намагався навіть відповідати на жарти.

Сергійко зустрів нас гучним боєм дитячих барабанів. Від несподіваного, різкого звуку я мало навпіл не зігнувся і притиснув пальці до скронь.

– Дідько…

– Адаме? – кинулась до мене Рита. – Що таке?

– Голова. Звук. Зараза… – я міцно замружився. – Це ж треба, так стріляти… Принеси мені таблетки, будь ласка. Вони лежать на столі у вітальні. Такий біленький блістер…

Маргарита слухняно збігала по таблетки і повернулась за тридцять секунд. Я потягнувся за ліками, проте вона відступила, міцно стискаючи блістер в руці.

– Адаме, це за приписом лікаря?

– Ну звісно, за ним! – прошипів я. – За чим же ще! Будь ласка, швидше, голова просто розривається…

– Адаме, це не можна пити. В комбінації з тим, що тобі прописав Дмитро, це викликає млявість, сильну втомлюваність, гальмує реакцію нервової системи… Я вже мовчу про те, що ти так ніколи нічого не згадаєш!

Я ледь сфокусував на ній погляд.

– Ти серйозно?..

– Цілком. Зараз я знайду тобі щось інше, а ти просто посиди поки, – звеліла Маргарита. – Дідько. Треба перевірити все твоє призначення!

Від шоку голова навіть затихла на кілька секунд.

Що ж. Здається, мені справді потрібна альтернативна лікарська думка стосовно приписів професора Легського.