5 (2)

– Вона не погодиться, – випалив я швидше, ніж варто було б, і, звісно, це не пройшло повз Данилову увагу.

– Тобто, ти вже роздумував над тим, щоб запросити Маргариту, – з усмішкою, що не передбачала заперечень, заявив кузен, – але дійшов до висновку, що вона тебе пошле, тому не готовий ризикувати? Цікаво-цікаво.

– Даниле, давай без цього твого…

– Чого? – він фиркнув. – Та я лише хочу сказати, що ви були б непоганою парою. Мені здалось, вона цікава та розумна молода жінка, точно краща за Ольгу, і, я думаю, якщо ти їй допоможеш, то маєш шанс закласти немалий фундамент її згоди. Взагалі-то краще кувати залізо, поки гаряче, а то даси дівчині вислизнути з твоїх рук, і все.

– Зараз ти поводишся, як звідник, – закотив я очі. – І мене не покидає думка, що ти просто переслідуєш власну мету, якою б вона не була.

– Кузене, тобі не варто в мені сумніватися, звісно ж, я переслідую власну мету! – запевнив мене Данило. – Просто хто сказав, що вона не сходиться з твоєю? То що, ти спробуєш запросити, чи мені варто самому її гукнути?

Я кинув на Данила нищівний погляд, і він викривав мене краще за будь-які слова.

– О, – гмикнув Дан. – Все-таки ревнуєш. Насправді я жартую, я не збираюсь нікуди запрошувати Маргариту. А ти все-таки поговори з нею про це. Переконаний, ви будете чудовою парою на цьому вечорі, всі не зможуть очей відвести.

– Особливо журналісти, котрі потім напишуть зо два десятки брудних статей в усі газети.

– Тобі давно не вистачало позитивних заголовків. Головне не дозволяй поки що крутити направо і наліво іменем малого.

– Сергійка?

– Так. Дітей треба оберігати від зайвої уваги. Як Ольги, так і преси.

Ольга… Я скривився, згадуючи про неї. Так, це може бути проблемою. За відчуттями, Ольга ніколи не приймала поразок, а я не мав сумнівів, що мою відмову вона розглядатиме саме так. Не хотілось підставити Маргариту своїм інтересом.

– Не думаю, що дражнити Ольгу – хороша ідея. Було б непогано, якби вона нарешті втямила, що між нами все скінчено, – я зітхнув.

– Тобі лиш треба сказати їй про це.

– Вдесяте?

– Навіть в сто двадцяте, якщо знадобиться, Адаме, – Данило закотив очі. – Скажи Ользі, якщо вона дуже насідатиме, що тобі доведеться прислухатися до моєї думки про неї, якщо вона продовжуватиме аж так напирати. Думаю, це значно зіпсує їй настрій. І взагалі, може використати моє ім’я, якщо будеш її залякувати, – він підморгнув, і я так і не зрозумів, чи кузен жартував, чи говорив всерйоз. – До зустрічі ввечері, сподіваюсь, ти будеш в нормі і готовий відстоювати власну думку, а не як минулого разу.

Ми мовчки потиснули одне одному руки, і я зробив вигляд, що не почув того нагадування про нашу минулу бесіду. Дан надто великий любитель маніпулювати.

…Я хотів зазирнути до Маргарити і запропонувати їй похід на материн захід, але крізь двері почув дзвінкий голос хлопчика. Здається, Сергійко прокинувся і про щось розпитував маму. Напевне, не слід їм заважати.

Мало не силоміць змусивши себе пройти повз їх кімнату, я зачинився у ванній кімнаті і зробив крок під холодні струмені душу. Це мало б допомогти очистити мізки від усіляких дурниць, і я кілька хвилин стояв, закинувши голову назад, просто прокручував все, що відбулося.

Чому мене аж так сильно тягне до Маргарити, ще й не покидає відчуття, ніби ми були знайомі в минулому? Надзвичайно…

Данило сказав би, якби ми були з нею знайомі. Або ні. Коли йдеться про мого кузена, не варто дивуватись таємницям, він не розповість ні про що, що йому невигідно.

Але тоді згадала б сама Маргарита…

Якщо я її не образив. А міг, судячи зі стану справ і з того, що поруч зі мною досі була Ольга, накоїв я чимало, аби ще тепер мати вдосталь сил і часу, аби все розгрести.

– Ти був дурнем, Адаме Зваричу, і зараз за це розраховуєшся, – промурмотів я, вимикаючи воду.

Дзеркало в ванній майже не запотіло, бо я не вмикав гарячу воду. Я пройшов повз нього, але біля виходу затримався. Треба вдягтися.

Це коли один вдома, можна ходити в одному рушнику, а при Марго, тим паче при Сергійкові не варто забувати про правила пристойності.

Я натягнув штани, кинув погляд через плече і затримався на власному відображенні, на спині. На чистій шкірі під лопаткою тягнулось татуйовання, короткий напис, ніби виконаний чужою рукою, швидким, нерівним підписом – «кохаю». Виглядало, як щось символічне.

І Ольга, коли я запитав її, що це таке, пояснити, звідки це татуйовання, так і не змогла.