4 (4)

Мене кинуло в жар. Сама не знаю, чому, ніби на гарячому спіймали, хоча ми просто розмовляли, і в цьому не було нічого поганого. Я повільно озирнулась на Зварича, що саме заходив на кухню, і відступила від Данила на півкроку.

– Доброго ранку, – промовила я якомога байдужіше. – Ось, спустилась випити води, а потім перетнулась з Данилом випадково. Ми… познайомились трохи ближче.

– Дане, ти вже фліртуєш? – вигнув брови Адам. – Маргарито, не вір жодному його слову, цей чоловік вмудряється зводити дівчат з розуму самими поглядами, і я не знаю, як йому це вдається.

– Бо я гарний та харизматичний, – розсміявся Данило. – Але не хвилюйся, ми з Маргаритою лише говорили про твою амнезію. Я питав, чи є у неї ідеї, як це виправити.

– Лікар каже, що пам’ять, можливо, сама повернеться, якщо просто залишити мене в спокої, і я починаю схилятися до цього варіанту, – пожартував Адам. – Ненавиджу лікарні. Хоча, Рито, я радий, що вона посприяла нашому знайомству.

Ага. Двічі посприяла.

– На жаль, я в амнезіях не спеціаліст, – витиснула з себе нервову усмішку я. – Тому дати Данилові суттєві рекомендації не можу.

– Спеціалісти не можуть дати мені ради, – Зварич відмахнуся. – Тому я не надто поспішаю покладатися на них. Здається, спину мою лікують, як слід, а от голову не можуть.

– Аверін – геніальний лікар, але й він не всесильний, – я розвела руками. – Варто пред’являти претензії до інших.

– Ну, я сподіваюсь, що зрештою дочекаюся своїх спогадів, – Адам постукав себе по скроні. – Мало ж в цій голові зберігатися щось важливе, чи не так?

– Еге ж, – нервово озвалась я. – Мало б.

– Рито, все точно в порядку? Ти бліда.

– Я просто втомилась, – видихнула я напівправду. – Сьогодні знову розбиратися з Інною Єгорівною. Треба ж випхати її все-таки з мого будинку.

– Мені Адам переказав ситуацію в двох словах, – втрутився Данило, – я подзвоню своїм хлопцям, попрошу їх покопатися в юридичних нюансах, ну і заодно знайти слова, які переконають вельмишановну Інну Євгеніївну підняти свій зад і покинути твій дім, Маргарито, якомога скоріше, разом з її любим синочком. Так що не переживай, ти не залишишся без захисту.

Від такого захисту одні проблеми.

– В тебе сьогодні робочий день? – спитав Адам. – Підкинути до лікарні?

– Мені на третю, тож маю пів дня, щоб розібратися зі старою відьмою і трохи відпочити, – зітхнула я. – І знайти няньку для Сергійка на вечір.

Зварич відкрив рот, явно плануючи запропонувати допомогу, але я заперечно хитнула головою, швидше, аніж він встиг зреагувати.

– Ні. Не потрібно нічого. Я, звісно, дуже вдячна за допомогу, це дуже мило з твого боку, правда, але є межа. Я не залишу сина з малознайомим чоловіком. Без образ. Тому зараз видзвоню знайому няню… Проблема з квартирою, правда, все ще актуальна.

– Няня могла б побути тут, – запропонував Адам. – Мій дім в твоєму повному розпорядженні.

– Даниле, – перевела я виразний погляд на Адамового кузена, – пан Зварич завжди настільки необережний? Він не думає, що я можу виявитися шахрайкою, яка спробує його пограбувати, таким чином проникнувши в будинок?

– Я переконаний, що ти чесна жінка, – осміхнувся Данило. – Тож підтримую, няню справді можна привезти сюди. А після третьої у Адама важливі перемовини, якщо він не забув.

Зварич потер скроні.

– З тобою забудеш, – пробурмотів він. – А от Ольга досі не привезла мені потрібні документи.

– Ольга може везти ті документи ще сто років, – роздратовано кинув чоловік, – і це не означає, що ми увесь час сумирно чекатимемо, доки вона нарешті зробить те, що повинна.

– От ти її любиш…

– Є за що, – парирував Данило. – Ну, Маргарито? Ми домовились?

Я знала, що він запитував аж ніяк не про няню і не про те, що я залишусь на місці зараз. Данила цікавило, чи погоджусь я йому допомогти, чи влізу в небезпечну гру, аби повернути Адамові пам’ять.

Ризикнути чи відступити?..

– Домовились, – приречено зітхнула я, розуміючи, що Данило не залишить мене у спокої, навіть якщо я зараз пошлю його куди подалі. – Але я сподіваюсь на гарантії безпеки.

Ми розсміялися, хоча я не жартувала.

– Піду розбуджу Сергійка, – зітхнула я зрештою і вислизнула з кухні.

Опинитися наодинці на кілька хвилин було величезним полегшенням, але дійти до кімнати я так і не встигла. Данило піднявся слідом.

– Знайшов спеца, який займеться твоєю екс-свекрухою, – повідомив він. – Ось, йду, щоб про це сказати.

– Даниле, – я примружилась, – якщо Адам все згадає, де гарантії, що він не відбере мого сина? Чому я взагалі так ризикую?

– Бо ти знаєш Адама і все ще закохана в нього. Ти сподіваєшся на ваше довго і щасливо, – безтурботно озвався чоловік. – Не хвилюйся. Все буде гаразд. Я про це подбаю.

Я не мала вірити жодному його слову, але Данило звучав переконливо, і я кивнула ще раз.