2 (4)

– Ходімо? – Зварич явно не збирався залишати мене наодинці. – Розберемось з твоїм колишнім.

Я прийняла його допомогу, хоч і передчувала, що можу про це пожалкувати. Адам допоміг мені вийти з машини, потім – Сергійкові, і в ту мить, коли від підхопив малого на руки, аби не довелось зістрибувати з зависокої підніжки авто, серце у мене в грудях закалатало особливо гучно, мало не розбиваючи ребра. Стало важко дихати. Ми могли б бути сім’єю, якби не його вчинки, не те, як він грубо все знищив…

Але зараз я мусила думати про іншого колишнього і про свекруху. Ця зустріч набагато неприємніша за зіткнення зі Зваричем, і наслідки розгрібати доведеться просто зараз, а не в можливому майбутньому, якщо Адам таки щось дізнається про мене.

В під’їзді Зварич явно старався реагувати стримано, не звертати уваги на те, що тут давно потрібен ремонт. Я бачила його дещо невдоволений погляд, що ковзав по стінах.

– Прості лікарі не можуть дозволити собі жити в хоромах, – не стримавшись, зазначила я.

– Така жінка, як ти, заслуговує на все найкраще.

– Не варто говорити такі гучні фрази, особливо якщо насправді за ними не стоїть жодного наміру.

– А якщо стоїть?

– Не впевнена, що варто говорити таке на початковому етапі знайомства, – м’яко заперечила я. – Будь ласка, не варто. Тим паче, при дитині.

Адам кивнув, нарешті втямивши, що його надмірна палкість справді може мене зачепити, і не в позитивному сенсі цього слова.

Ми підіймались сходами мовчки. Я міцно стискала руку свого сина, сподіваючись, що Тимофій і його матінка посоромляться бодай при ньому влаштовувати істерику. Насправді, не варто було на це розраховувати, але я повинна триматися.

Двері до квартири були відчинені настіж. Я спинилась на сходовій клітині, ледь стримуючись, щоб не перетворитись на ураган просто тут. В повітрі смерділо паленим, і я розуміла, що замки просто зрізали.

– Мам, – Сергійко смикнув мене за руку, – а нам зламали двері?

– Щось схоже на те, – глухо озвалась я.

– А нам в садку говорили, що не можна заходити в квартири, якщо вони зламані. Мам, туди тепер не можна заходити? А як же мої іграшки?

Дідько. Я б розплакалась, але при синові потрібно тримати обличчя. І показувати Адаму свою слабкість я теж не можу.

– Не хвилюйся, любий, з твоїми іграшками все буде гаразд. Це не грабіжники. Це наші колишні родичі. Я зараз з усім розберуся, ти тільки не заходь переді мною, добре?

Кожен лікар має володіти особливою маскою і показувати свій жорсткий характер перед пацієнтом, його родичами… Перед ким завгодно. У нас складна професія, іноді і гаркнути потрібно, аби поставити на місце.

Саме це я зараз і збиралась зробити. Надягнула на обличчя байдужий лютий вираз і зайшла до квартири першою.

Свекруха і Тимофій стояли посеред вітальні і щось обговорювали. Я гучно кахикнула і схрестила руки на грудях.

– Я чекаю пояснень, – процідила я, – і якщо не отримаю таких, що мене задовольнятимуть, то негайно викличу поліцію, і ви просто звідси поїдете до СІЗО.

Тимофій переступив з ноги на ногу.

– Тебе довго не було.

– Це що, причина влаштовувати проникнення зі зламом? Я вже багато разів тобі казала, що це моя квартира, і ти не маєш на неї претендувати.

Тимофій зам’явся, як завжди, зате його матінка ніколи не пасла задніх.

– Чого це він не має прав? Це спільно нажите майно! Він такий самий власник, як і ти, між іншим, тут прописаний. Чи ти забула?

Я цю свою помилку ніколи не забуду, вона мені в жахах на старості років снитиметься. Бо я була дурепою і повірила чоловіку, якому не варто дозволяти навіть наближатися до будь-якої іншої жінки.

– Інно Єгорівно, вам чудово відомо, що Тимофій не вклав жодної копійки в цю квартиру. Попри те, я згодна заплатити йому певну компенсацію. Проте лише в розмірі половини суми, яку знадобилось докласти до спадку моєї бабусі, за який і було придбано квартиру. Це все юридично зафіксовано.

– Тимофій має таке ж право знаходитися тут, як і ти, – напирала жінка. – і те, що ти розповідаєш, ніби сама все купувала – брехні. У тебе нічого свого не може бути, окрім нагуляних дітей.

Я раділа, що Сергійко з Адамом затрималися трохи віддалік, бо в цю мить втратила будь-який контроль над собою. Я кинулась до Інни Єгорівни, готова очі цій старій козі повидряпувати, якщо знадобиться, але Тимофій встав у мене на шляху.

– Вибачайтесь негайно! І геть з моєї квартири! – штовхаючи його в груди, видихнула я, але Тимофій спіймав мене за руки.

Біль прострелив зап’ясток, і я трохи відсторонено, ніби це відбувалось не зі мною, подумала, що його матінка таки досягла свого. Раніше Тимофій не зважувався простягати до мене руки, а тепер от який сміливий.

– В маминій квартирі зараз жити неможливо, і я тут залишуся, – процідив він. – З нею. Тобі доведеться посторонитися. І не смій пащекувати до моєї матері!

Він струснув мене і, можливо, ще б щось зробив, якби не Зварич.