9 (1)

Адам

Я витріщався на татуювання на спині Маргарити, як божевільний. П’ять букв, виведених почерком, таким схожим на мій власний.

«Кохаю».

Тату-майстер постарався, і татуювання вийшло красивим, чітким, попри те, що почерк був не дуже рівним, і літери трохи стрибали. Марго явно не прагнула ідеальності, залишаючи цей слід на своїй шкірі, хотіла щось запам’ятати.

Я згадав напис на власній спині, зроблений чужою рукою, ніби хтось писав ручкою на шкірі, а воно в’їлося. Ні, звісно, це було не так.

Перед очима спалахнула картинка: я виводжу на листочку це слово. Поруч лунає теплий жіночий сміх. Хто б не був поруч зі мною, вона насолоджувалась цим часом.

Парне татуювання. Звісно, такий слід може бути лише парним, люди зізнаються одне одному в почуттях. Тільки я свою кохану забув, знав лише, що це не Ольга, не її почерк, навіть не став запитувати її про татуювання.

Навряд чи їй було б приємно.

Чи могла тією жінкою з уривків моїх спогадів, що миттю розтанули в сірому шумі, бути Рита? Чи не тому мене так тягне до неї?..

– Віддайте, будь ласка, – Рита висмикнула свою шаль з рук офіціантки. – Тканина темна, нічого запирати не потрібно. Я лише промокну її серветками.

Вона накинула накидку на плечі, гнівно зиркнула на дівчину ще раз, і та швидко побігла геть. Рита ж підійшла до мене.

 – Офіціантка випадково вилила на мене якийсь напій. На щастя, прозорий, – пояснила Марго. – Висохне і буде краще. Але зіпсувало твою шаль… Сукня в порядку, на щастя. Все гаразд, Адаме? Ти зблід, ніби привида побачив?

Я ледь роздушив в собі бажання смикнути шаль, стягнути її з жіночих плечей, оголюючи шкіру, і торкнутися чорнильного знаку у неї під лопаткою, переконатися, що він насправді там є. Чи могли ми з Ритою бути разом?

Вона б тобі розповіла. Ну звісно, нащо приховувати таке. Але звідки тоді виведене моїм почерком «кохаю» у неї під лопаткою?

Хоча, я ж не унікальний, не один так пишу. П’ять літер на графологічну експертизу ніхто відправляти не буде, та Рита і пошле мене куди подалі, варто її про це спитати…

– Адаме? – вона поклацала пальцями у мене перед носом. – Що ти замовк? Погано? – жінка захвилювалась. – Голова болить?

– Ні, – похитав головою я. – Так, затьмарилось трошки. Вибач. Все в порядку.

– Ти записався до Аверіна?

– Це зараз має значення? – роздратовано спитав я. – Ми на благодійному вечорі, не час і не місце говорити про лікарню.

– Для цього завжди час і місце, – відрізала Маргарита. – І це дурнуваті відмовки, мовляв, зараз недоречно. Ти маєш берегти своє здоров’я, після такої травми дуже важко відновлюються. Хочеш, аби знову стало гірше?

– Ні, – я трохи зніяковів. – Вибач, все гаразд. Я просто задивився на твоє татуювання.

– А що з ним?..

– У мене є схоже. Теж «Кохаю», тільки іншим почерком. Звідки воно в тебе? Ти не схожа на жінку, якій подобаються татуювання?

Вона знизала плечима.

– Слід буремної молодості. В когось квітка на стегні, в когось метелик на дупі, а в мене напис під лопаткою. Тату-майстер сказав, що це популярно, і мені здалось, що кльовий концепт.

– Це було парне татуювання?

– Так, – кивнула Маргарита.

– Хто він?

– Адаме, – в її голосі задзвеніла сталь, – а хто та жінка, що залишила татуювання у тебе під лопаткою? Ти щойно згадував про нього.

Я спохмурнів ще дужче.

– Не пам’ятаю, – легені обпалило почуттям провини. Мені слід було б знати, кого я колись кохав.

– Знаєш, це дивно, – похитала головою Рита. – Чому ніхто не хоче розповісти тобі правду? Ти не пробував відновити своє життя, поговорити з людьми, зрештою, винайняти якогось детектива?

– Мені досі здається, що я повинен пригадати все сам, – зізнався я. – і це буде неправильно, нечесно, якщо я просто випитаю інформацію у детектива, а потім не знатиму, що з цим робити. Робочі питання переказав Данило, а в плані особистого… Він зі мною згоден.

Дан сам сказав, що буде краще, якщо я відновлю все самотужки. Іноді я думав, що він не хоче, аби я щось пригадував. Та ніхто не хоче, бо ні мама, ні Ольга теж не поспішали сипати деталями, прийнявши рішення про природне відновлення, як належне.

Навіть лікар сказав, що так буде краще.

– Адаме! – вирвав мене з роздумів вигук матері. – Я сподівалась, що ти підійдеш до мене сам, любий! А хто це з тобою?..