9 (2)

Мама сяяла. Вона любила проводити благодійні заходи, це я пам’ятав ще з юних років, коли, шістнадцятирічний, серед нових обов’язків отримав і цей: бути присутнім на всіх вечорах, які влаштовувала Ганна Зварич, всміхатися гостям і показувати, що у нас ідеальна родина, а я – правильний її спадкоємець, який робитиме все, як належить.

Звісно, за роки мама змінилась зовні, волосся її, колись каштанове, тепер переливалось благородним сріблом, погляд став важчим. Вона носила закритіші сукні, але все ще дозволяла собі такі ж високі підбори, і я дивувався, як вона вмудряється на них встояти.

Мама обійняла мене, притиснулась щокою до моєї, не поцілувала, аби не стерти помаду, а тоді повернулась до Маргарити. Осяйна усмішка, що палахкотіла на материному обличчі, вмить пригасла, погляд став сторожким.

– Знайомтесь, це моя мама, Ганна Борисівна Зварич, хазяйка сьогоднішнього вечора, – представив я маму, як належить. – А це Маргарита, моя супутниця.

– Рада знайомству, – Рита простягнула руку першою.

Мама любила, коли долоню подає вона, і у мене виникло паскудне враження, що, якби не Ритин жест, вона б так руки і не подала. Наче остовпіла…

– Ви що, вже бачились раніше? – насторожився я. – Виглядає так, наче ви знайомі.

– Зовсім ні, – похитала головою Маргарита. – Ми навіть в лікарні не перетиналися. Адаме. Просто Ганна Борисівна вражає, як завжди, я певна. Я захоплена тим, як тут все сяє, – вона широким жестом вказала на оточення. – Ви чудова організаторка.

– Я б запам’ятала таку яскраву жінку, як Маргарита, – процідила мама аж ніяк не дружелюбно. – А ви, пробачте…

– Просто Адамів «плюс один», – похитала головою Рита.

– Ти не розповідав мені про те, що запрошуватимеш не Ольгу, – мама роздратовано примружилась і виразно зиркнула на мене.

Згадувати про мою колишню наречену при Маргариті було щонайменше непристойно, але мама ніби не усвідомлювала цього.

– Ми вже давно не разом, – знизав плечима я. – Тож, мамо, мусив прийти або сам, або з кимось. Мені дуже пощастило зустріти Маргариту.

– Ви зустрічаєтесь?

Я хотів погодитись, але Рита похитала головою.

– Поки що лише знайомі, і я прийшла Адамові на допомогу, – сказала вона. – Про щось більше, серйозніше так рано заговорювати не варто.

– Зазвичай жінки поспішають назвати себе парою мого сина, – зазначила мама. – А ви проявляєте таку скромність…

– Я вже достатньо в своєму житті забігала наперед, аби зараз бути обережнішою, – відказала Рита. – Адам допоміг мені у скрутну хвилину, а я допомогла йому. Ми намагаємось тримати рахунок рівним, щоб ніхто не був ні перед ким у боргу.

Що б за таємниця не приховувалась у цих словах, мама зрозуміла, про що мова, бо дещо зблідла. Я пообіцяв собі, що обов’язково розпитаю її потім.

– Думаю, мені пора повертатися до інших гостей, – сказала вона дещо похмуро. – Адаме, я буду рада, якщо ти сьогодні затримаєшся. Нам є що обговорити.

– Добре.

– Насолоджуйтесь вечором, – прозвучало не надто щиро, але я кивнув і відвів Маргариту вбік.

– Здається, – гмикнула вона, – я їй не сподобалась, і на тебе ввечері чекає прочуханка, Адаме. Як ти міг не узгодити свою дівчину з матір’ю?

Я засміявся.

– Ну-у-у, припини. Я думаю, їй доведеться прийняти мої вподобання, я вже достатньо дорослий хлопчик.

– Хтозна. Навіть дорослі чоловіки іноді кидають своїх жінок, тому що мама проти, – вона сяйнула очима. – У мене великий досвід.

– Я все ж не такий тюхтій, як твій колишній.

Рита сіпнулась, і мені на мить здалось, що вона натякала не на Інну Єгорівну та того нахабу Тимофія, що намагався виштовхати її з власної квартири і поселитися там, а на когось іншого. Зрозуміти б, про кого саме  мова.

– Не такий, – погодилась Маргарита тихо. – Я хочу пити. Тут є звичайна вода або сік?

– Звісно. Ходімо. Нам ще потрібно знайти серветки для тебе, – зітхнув я. – Та офіціантка була дуже необачною.

– Це якщо вважати фактом те, що вона діяла з власної волі, – закотила очі Маргарита. – Хіба не очевидно, що Ольга та Ганна Борисівна воліли б нас розділити і нашепотіти тобі на вухо, щоб ти не мав зі мною нічого спільного?

– Та ну, – гмикнув я. – З чого  б то їм таке робити?

– Справді? Думаєш, нема чого? – спитала Рита таким тоном, що у мене аж мороз по шкірі пройшов. – А як на мене, ти вартий того, щоб боротись за тебе… Різними методами.