11 (1)

Адам

Я ненавидів лікарні, але навіть це не заважало мені визнати, що Дмитро Аверін – геніальний лікар, і пощастило, що Рита так швидко зорієнтувалась і відправила до нього.

З моменту попереднього візиту минуло трохи менше тижня, і я почувався вже значно краще.

– В голові прояснішало, – прозвітував я перед Аверіним. – Приступів болю я більше не відчуваю. Принаймні, не такого сильного.

– Ліки вживаєте?

– Все за графіком, – кивнув я. – У Легського не був.

– Я б на вашому місці подав на нього в суд, – скривився Дмитро. – Це незаконно – вводити пацієнта в оману та підсовувати йому ліки, на вживання яких він не давав згоди. Поінформована…

– Я розберусь, не хвилюйтеся.

Були причини, з яких я не надто поспішав нагадувати професору Легському про власне існування. Я мусив зрозуміти, для чого він це зробив, чому взагалі вчинив спробу отруїти мене. Чи, можливо, надто захопився експериментальними дослідженнями і чогось не врахував?

Я мусив знати, отримати відповіді на всі питання.

Тому задіяв службу безпеки, попросив зібрати на Легського трохи інформації, перевірити, чи не було зам’ятих справ стосовно його експериментів над пацієнтами.

– Аналізи значно покращились, – повідомив Дмитро. – Тож я роблю висновок, що препарати впливали на вас короткостроково, поки ви їх вживали.

– Це добре?

– Так, позитивна динаміка свідчить про те, що зміни не встигли вкорінитися. Але продовжуємо спостерігати. За тиждень знов до мене на прийом.

– Зрозумів. Дякую, – ми потиснули одне одному руки. – Я радий, що познайомився з вами, Дмитре Максимовичу.

– Та не треба так офіційно, – Аверін відмахнувся. – Я роблю свою роботу.

– Не знаю, чи витягнув би мене якийсь інший хірург. Якби не ви, я б навіть не ходив.

– А якби не моя колишня дружина, то і в аварію б не потрапили.

Дмитро явно збирався сказати щось ще, але в двері його кабінету постукали, і медсестричка повідомила, що один з прооперованих пацієнтів нарешті прийшов до тями. Це означало, що мені пора забиратися геть.

Я радів можливості покинути лікарню, хай навіть хорошу. Сьогодні на день було заплановано кілька неприємних справ, і викреслити бодай одну з них зі списку означало нарешті видихнути з полегшенням.

Тепер лишилось заїхати до матері в гості… І, ймовірно, отримати чергову порцію невдоволення.

І мама, і Ольга ясно показували, що вони надзвичайно невдоволені моїм публічним виходом з Маргаритою, ніби є тільки визначене коло жінок, поруч з якими мені дозволено з’являтися, і це коло окреслили саме вони. Я дратувався. Коли Ольга з’явилась в лікарні і явно намагалась тиснути на Маргариту, мало не вибухнув.

Вона зрештою виправдалась, сказала, що турбується про мене, і пообіцяла більше так не робити, але неприємний осад залишився.

Краще без такої турботи. Я достатньо дорослий, аби впоратися самостійно. Крім того, те, що відбувалось зараз на роботі, теж не вселяло позитиву.

Ми з Данилом тримали ситуацію, і на позір все здавалось спокійним, але я відчував: це ненадовго. Має щось статися. Називайте це інтуїцією, чуйкою, та чим завгодно, але рано чи пізно мені доведеться вигрібати з чималої халепи.

Проте спочатку – зустріч з матір’ю.

Після благодійного вечора ми не бачились особисто. Раніше я частіше заїжджав додому, але зараз усі мої думки займала Рита. Вона не підпускала до себе надто близько, проте навіть спільні вечері, коли жінка готувала щось простеньке для сина і для мене, наповнювали теплом.

Я сподівався, що сьогодні вмовлю її на справжнє побачення. І поцілунок, що постійно бринить в мріях, наче я справді двадцятирічний хлопчисько, нарешті перетвориться на дійсність.

…Мама чекала уже на під’їзній доріжці. Варто було мені вийти з автомобіля, як жінка міцно обійняла мене.

– Ти схуд, – заявила вона. – Не знаю, що робить з тобою ця білявка, яку ти приводив на мій вечір, але вона явно випиває з тебе сили.

Тільки цього мені не вистачало.

– Мам, припини, – я сердито похитав головою. – Маргарита – порядна жінка, а не якась вампірка, як ти намагаєшся мені описати.

– Але…

– І я не схуд, – додав я. – Лікар перевіряє мою вагу, і вона така ж, як була тиждень тому. І два тижні тому. Тобі варто менше хвилюватися.

Судячи з того, як матір закотила очі, не хвилюватися вона не вміла або принаймні категорично відмовлялась це зробити.

– Адамчику, – вона торкнулась моєї руки, – в твоєму минулому вже була жінка, яка мало не зламала тобі життя. Я лише хвилююсь, щоб це не трапилось вдруге. Хіба колись я бажала гіршого?

Я напружився.

– Яка жінка?