1 (1)

Маргарита

– Марго, до головного, негайно!

Я спинилась, як вкопана. Тільки сьогодні попросила колегу підмінити мене, бо у малого дитячий садок закрили на карантин, а мені не було куди його подіти, як мало трапитися це. Наш Назар Андрійович точно не викликатиме, аби похвалити. Принаймні, не мене.

– Сподіваюсь, – буркнула я, – не для того, щоб звільнити.

Від нього варто було б цього чекати. Головлікар з задоволенням позбувся б такої скабки у його м’яких сідничних тканинах, як я, але не міг, я не давала приводів прикопатися, хіба що іноді мінялася змінами. Але спробував би сам побути матір’ю-одиначкою!

Зітхнувши, я крутнулась на підборах і рушила до кабінету. Дорогою набрала повідомлення колезі-подрузі, аби Емма приглянула за моїм Сергійком ще кілька хвилин, дочекалась благословенної згоди і видихнула з полегшенням. Майже бігцем здолала сходи, постукала в двері і, не дочекавшись відповіді, смикнула їх на себе – аби одразу ж сахнутися.

Тільки не це.

Тільки не він.

Посеред кабінету головлікаря стояв Адам Зварич, мій нічний кошмар. Привабливий, звісно, як завжди, зі своєю фірмовою усмішкою на вустах, з букетом квітів у руках. Жоржини, «квіти успішних», мої улюблені. Насиченого багряного відтінку…

Здається, такі уособлюють зраду. Навряд чи Зварич в курсі, але вийшло дуже символічно.

– Нарешті я спіймав вас, Маргарито, – він зробив крок до мене. – Доводиться йти на хитрощі, аби подякувати вам за порятунок. Ви ховаєтесь від мене уже кілька місяців.

– Якщо жінка ховається, хіба це не знак залишити її в спокої? – вигнула брови я і одразу ж висварила себе за надто довгий язик. Адамові завжди подобалися жінки, здатні відповісти гостро.

Я йому теж подобалась. Тільки він цього не пам’ятає. Зварич потрапив у ДТП – і воно начисто стерло останні сім чи вісім років з його пам’яті. Позбавило особистих подробиць. Він забув наречену, забув сварку з ліпшим другом…

Мене теж забув. Жінку, якій колись розбив серце і мало не зламав життя. От тільки я не настільки крихка, як йому здавалось.

– Назаре Андрійовичу, – я перевела погляд на головлікаря, – ви щось хотіли, чи це була просто спроба догодити багатому пацієнту, і я нарешті можу йти?

– Маргарито, – осудливо зиркнув на мене начальник. – Нащо ж так гостро?

Отже, я цілком права.

– Зрозуміло, – зітхнула я. – Гарного вечора.

Зварич вийшов за мною. Він давно хотів зустрічі. Коли його оперували – двічі, – я була анестезіологом. Зробила все ідеально, звісно. Я професіонал своєї справи, навіть коли ненавиджу пацієнта. Якби ж він лиш погодився залишити мене в спокої.

– Ви навіть не візьмете квіти? – спитав Адам, наздоганяючи мене на сходах. – Я чув, ви любите жоржини. Спитав у ваших колег, якщо чесно.

– Я рада знати, що вони так легко зрадили мене, – закотила очі я. – Дякую, квіти справді дуже гарні.

Букет був розкішним і нагадував про минуле. Те, що треба, аби я не дозволила собі повторити помилку минулого.

– Можливо, ми б могли повечеряти разом?

Я спустилась зі сходів і озирнулась до Адама. Він був кремезним, високим, і я відчувала впевнену чоловічу силу, яку він випромінював. Ці насичено-сірі, як грозове небо, очі… Вони вміли зводити мене з розуму.

Серце боляче тьохнуло в грудях.

– Я не розумію, який вам з того зиск. Нащо вам зі мною вечеряти? – спитала втомлено я. – Ми ледь знайомі.

– Хочу віддячити.

– Дякую, мені платять зарплатню за мою роботу, і додаткова подяка не потрібна.

– Маргарито, невже я вам такий неприємний? – Адам схилив голову набік. – Я б хотів, аби ви взяли участь у моєму благодійному проєкті, і ми могли б обговорити це також.

Я глитнула. Від такого відмовлятись вже незручно, тож…

– Пробачте, не сьогодні. На мене чекає син. Я обіцяла звільнитись сьогодні раніше і його нагодувати. Тож, заради дитини…

Я прискорила крок, сподіваючись втекти від Зварича, але де там. Він не відставав ні на крок. Я навіть отямитись не встигла, як він відчинив переді мною двері ординаторської і зайшов слідом. Саме в ту мить, коли Сергійко, мій малий, кинувся назустріч з обіймами, а тоді застиг, побачивши незнайомця.

– Здрасті…

Ні. Тільки не це. Будь ласка. Нехай він забирається геть…

– Привіт, герою, – Адам присів навпочіпки, всміхаючись моєму синові. – Як тебе звати?

– Сергійко.

– Твоя  мама врятувала мені життя, Сергійку. Тепер я хочу їй віддячити, пригостити, а вона каже, що дуже зайнята і має вести тебе додому, вечеряти. То, може, повечеряємо разом? В кафе неподалік?

– Добре! Мам, давай? – хлопчик смикнув мене за руку. – Ну мам!

Я глитнула. Подивилась Сергійкові в очі. Насичено-сірі, рідкісного відтінку, красиві. Йому, коли подорослішає, ніхто не зможе відмовити.

Очі Сергійко успадкував від свого батька. Від Адама Зварича.