2 (2)

– Немає, – я вмить відступила від Адама, сподіваючись, що він не помітить тіні болю, що промайнула на моєму обличчі. – Це чоловік, якого я не бажаю більше знати і сподіваюсь ніколи не зустріти. Переконана, що він навіть не згадає, як мене звати.

– Якийсь бовдур, – осміхнувся Зварич. – Таку жінку забути неможливо.

Як це іронічно прозвучало! Я, не стримавшись, засміялась.

– Каже мені чоловік з амнезією. Ні, Адаме, справді, це не та тема, яку я хочу обговорювати.

– Що ваш колишній від вас хотів зараз?

– Припхався до мене додому і запитував, як я посміла змінити замки. Скоріше за все, вдома мені краще не з’являтися, принаймні, не сьогодні. Не хочу травмувати сина цією зустріччю, – я струснула головою. – Зараз наберу подругу, попрошусь до неї в гості.

– Але ж це не вирішить проблему.

– Мені грітиме душу думка, що Тимофій відморозить зад, сидячи в під’їзді. Навряд чи він ризикне викликати слюсаря, аби зрізати замок. Хоча, його мамця могла б… – я затнулась. – Ні, до ранку він просто забереться звідти…

– А якщо переслідуватиме й надалі? Уникання проблеми її не вирішить, – заперечив Зварич. – Вам потрібна допомога. Захист.

– Якось впораюсь.

– Давайте так, – зітхнув він. – Зараз ми повечеряємо і нікуди не будемо поспішати, а потім я підвезу вас додому.

– Ні, це…

– І проведу до самісіньких дверей, – продовжив Адам. – Якщо Тимофій досі стирчатиме там, я поговорю з ним по-чоловічому. Якщо треба… – він виразно стиснув руку в кулак.

– Навіть не здумайте, вам не можна битися. І нервувати! – обурилась я. – Для чого Дмитро стільки сил витратив, вас лікуючи?!

– Я впевнений, що йому одного мого вигляду захочеться відступити. Зазвичай такі чоловіки – рідкісні боягузи, які готові виступати тільки проти тендітної жінки, але не готові мати справу з будь-ким сильним.

Зазирнувши в очі Адама, я спіймала себе на думці, що хочу піддатися, нову повірити йому і дозволити виправити все скоєне, дати чоловікові ще один шанс, ніби він його заслуговував. Звісно, це було не так, але опиратися думці, що все змінилося, виявилось складніше.

– Я не тендітна жінка, – відганяючи геть марення, прошепотіла я. – Навпаки, я дуже сильна, і вам не слід в цьому сумніватися, якщо не бажаєте самі випадково стати моєю жертвою, – я весело підморгнула йому, дражнячись. – А ви ж не бажаєте, правда?

– Як на мене, кожній людині хочеться мати поруч опору, а ваша опора виявилась боягузливим дурнем, від якого одна шкода, Маргарито.

Він нахилився до мене ближче, і, якби я потягнулась у відповідь, могла би поцілувати. Торкнутися його вуст і відчути жар, що увесь цей час тлів в нас обох. Я вже майже уявляла, як його щетина поколюватиме мені щоки.

Ні. Це марення. Дурниця. Про це не можна навіть задумуватися, в жодному разі, нехай і не мріє. Я не дозволю так легко пролізти мені в голову, проникнути під шкіру.

Геть!

– Гаразд, – суперечачи сама собі, кивнула я. – Давайте так і зробимо. Зрештою, мені б не хотілось йти з Сергійком додому пішки.

– Вам точно не знадобиться. А зараз повечеряємо?

– Так. З задоволенням.

– Добре, – Адам кивнув. – Я радий, що ми зустрілись сьогодні, і що я можу втрутитись, допомогти.

– Віддаєте борг за анестезію?

– І з задоволенням допомагаю приємній мені жінці, – підморгнув у відповідь Зварич. – Хіба можна встояти перед такою спокусою?

У мене швидше закалатало в грудях серце. Хотілось сказати йому, аби припинив дражнити – він не має на те жодного права.

Сподіваюсь, Тимофій вирішить, що він не може стільки стирчати в під’їзді, і просто забереться звідти геть. Тоді ми з сином спокійно піднімемось у свою квартиру, зачинимо зсередини двері, а якщо хтось намагатиметься зробити щось з замком, я викличу поліцію, і нехай Тимофій їм пояснює, що це за спроби проникнення зі зламом.

Але до цього не дійде, звісно. Мій колишній – боягуз, тут Адам правий. Безхарактерний, вічно робить те, що йому матір скаже, а та своїм дорогоцінним синочком не ризикне в жодному разі. Та якби треба було, вона замість нього і в армії б служила.

Ми з Адамом повернулися за столик. Сергійко і справді увесь цей час балакав з офіціанткою, розповідав їй про своїх друзів з дитячого садочку. Варто було нам підійти, дівчина підвелась, і Адам витягнув з гаманця ще одну хрустку купюру. Я мало не закашлялась, розгледівши номінал і валюту.

– Ну що ви, не варто, у вас чудовий син, – провуркотіла дівчина, попри свої слова, ховаючи гроші в невелику кишеньку на фартусі. – До речі, дуже схожий на татка, – і вона вислизнула геть, подарувавши Адамові на прощання найтеплішу усмішку, на яку лиш була здатна.