11 (2)

Зазвичай матір уникала будь-яких згадок про минуле, робила вигляд, що його не існує, і почути від неї пряму згадку було дещо… Дивно. Я вчепився за ці слова, як за рятувальний канал.

Відсутність спогадів дошкуляла. Я мусив все пригадати, аби нарешті зібрати по шматочках картину власного життя і втямити, що в ньому відбувається. І материн опір тут точно не доречний. Може, бодай сьогодні, зараз вона зізнається?

– Ніяка, – миттю відказала вона, ніби згадавши, що сказала зайвого.

– Мамо, – я спіймав її за лікоть, не дозволяючи втекти в дім. – Ти зобов’язана мені розповісти. Якщо у мене в минулому була якась жінка, то чому ти згадуєш про неї тільки зараз? І намагаєшся відбрехатися, ніби ні про що таке навіть не заїкалась?

Вона демонстративно важко зітхнула і рушила до будинку. Я закрокував слідом, відчинив перед матір’ю двері і прослизнув всередину дому. Тут, як завжди, панувала півтемрява. З моменту смерті батька мама завжди лишала собі похмурий куточок, що міг допомогти їй відновитися після публічних виходів. Шукала спокою.

– Ми не згадували про це, тому що спогади були надто болючими, – зрештою пояснила матір. – Не хотіли тебе турбувати, Адаме.

– І тому брехали про моє минуле, я правильно розумію?

– Не брехали, лише не розповідали зайвого, – заперечила мама. – Тобі не варто судити так суворо, Адаме. І ось тому ми й нічого не кажемо: ти завжди і на все реагуєш гостро. Так, була жінка, яка дуже сильно підставила тебе, вдарила… В спину. Ми намагаємось не говорити про неї. Це трапилось давно, більше шести років тому, і зараз уже ніяк на тебе не впливає.

– Впливає, якщо ти тепер намагаєшся відмовити мене від стосунків з іншою, спираючись на той, колишній досвід.

– Ну, вибач, – вона похитала головою. Я ж матір… Ти залишишся на обід?

– Ні. Лише привіз тобі документи, – я простягнув теку, заради якої, власне, взагалі сюди прибув. – Та й маю вже бігти.

Явно не бажаючи розставатися, мама міцно обійняла мене. Я важко зітхнув, але дозволив їй цю хвилинну близькість. Не відбиватися ж!

– Бережи себе, – мама поцілувала мене в щоку. – І пам’ятай, що, на відміну від інших, я завжди на твоєму боці, синку. До речі… Ти ходиш до професора Легського?

Згадка про нього змусила напружитися. Аверін суворо заборонив мені навіть торкатися невідомих препаратів і сказав, що будь-які незрозумілі ліки можуть вартувати мені життя.

– А що? – вигнув брови я.

– Ми так довго добивалися, щоб він взяв тебе в пацієнти, було б неправильно втратити цю можливість тільки через те, що ти забуваєш про своє здоров’я. А ти завжди не любив лікарів, синку, – мама похитала головою. – Я знаю, що ти скасував прийом на цьому тижні.

– Звідки?

– Оля сказала. Ти дуже жорстокий з нею, Адаме.

– Ми вже це обговорювали, – процідив я, – і, здається, дійшли до висновку, що я не збираюсь погоджуватися на стосунки з жінкою, якої навіть не пам’ятаю, бо це нечесно і по відношенню до неї також. Не змушуй мене озвучувати своє рішення знову.

– Добре, добре, – примирливо всміхнулась мама. – З Олею можеш чинити, як сам вирішиш, хоча мені боляче бачити, як ця жінка вбиває між вами клин.

Я подарував матері крижаний погляд.

– Дивишся просто як твій батько, – зітхнула вона. – Але до професора Легського запишися негайно. Зараз же. Давай я його наберу.

– Та не треба. Я вдома сам розберусь.

– Адаме. При мені.

– Мамо, я не мала дитина, – сухо сказав я. – Ти серйозно збираєшся зараз стежити за тим, щоб я записався до лікаря?

– Ну, якщо ти не можеш сам простежити за власним здоров’ям, то доведеться втручатися матері. Давай, я візьму телефон…

Вона завжди була впертою, скільки я пам’ятав, і вміла душити своєю опікою, але зараз перетнула усі кордони здорового глузду.

– Мам, припини, – процідив я.

– Адаме, – жінка притиснула руку до грудей, – ти хочеш, аби я тут з інфарктом злягла через те, що ти не лікуєшся? Ти дбаєш про свою спину, а про голову?

Здатися завжди було набагато простіше, ніж переконати матір, що робити щось – цілком намарне. Я на мить замислився, чи варто мені йти на це, потім продемонстрував жінці свій мобільний.

– Зараз наберу.

– При мені.

– Гаразд, – я швидко повернув телефон екраном до себе і знайшов потрібний номер. Пішли довгі гудки, нарешті слухавку зняли. – Алло, професоре Легський? Це Адам Зварич, хочу записатися на прийом. Знайдеться у вас для мене віконечко?