4 (2)

Я поперхнулась водою, якою саме намагалась запити тривогу, і витріщилась на Данила, як на божевільного. Він здавався спокійним, байдуже знизав плечима.

– Ти здивована? Дарма. Ганна Борисівна завжди мала чудову фантазію, як вона могла втриматися, щоб не скористатися нею у такий вигадливий спосіб?

– Як Адам міг в це повірити? – хрипко спитала я. – Тобто… Ні, не хочу знати, мене це не цікавить. Абсолютно не цікавить. Плювати. Я…

– Тобі не плювати, – обірвав мене Дан, – по очах бачу.

– Що ти там можеш побачити? – знервовано сіпнулась я. – Тут нема що обговорювати, чесно. Я не хочу більше підіймати цю тему. Годі.

– У мене є відповідь, як адам міг в це повірити. Звісно, якщо тобі цілком байдуже, то можеш не слухати. Тоді я, звісно, мовчу. У мене все в порядку з розумінням чужих особистих кордонів.

Данило підкреслено байдуже підійшов до кавомашини. Я намагалась ігнорувати його присутність, не вслухатися в рівномірне попискування кнопок, доки чоловік обирав режими. Нарешті машинка зашипіла, почавши готувати напій, а чоловік все ще мовчав.

Я вперлась долонями в стільницю, ніби не могла без цього встояти на ногах, і спробувала змусити себе дихати рівно. Плювати на минуле. Треба дивитися вперед. В моєму майбутньому нема місця для Адама Зварича, як не крути.

Данило продовжував мовчати. Він підійшов до холодильника, відчинив його і з байдужним виглядом видивлявся щось смачне. Зрештою витягнув пачку молока, в’ялене м’ясо…

– Щось не так? – помітивши, як я свердлю його поглядом, спокійно спитав чоловік.

– Ти мовчатимеш і надалі?

– Здається, ти сказала, що не бажаєш нічого знати, хіба ні? Я з повагою ставлюся до твого рішення.

Я мало не загарчала.

– Чи все-таки хочеш, щоб я розповів? Боюсь, тобі доведеться сказати про це прямо.

– Говори, – видихнула я, стискаючи руки в кулаки до болю. – Чому ти, в дідька, такий нестерпний?

– Все, як ти пам’ятаєш, еге ж? – підморгнув Данило. – Що ж, – він поставив переді мною склянку з кавою. – Твоя улюблена, між іншим. Бери. Ганна Борисівна і Ольга присіли Адамові на вуха і почали розповідати йому, що ми з тобою дуже багато часу проводимо разом. Він відмахувався, звісно. Я став випадковим свідком кількох таких розмов. Звісно, вони говорили цілковиті дурниці, але спирались на факти. Звучало майже правдоподібно.

– Адам – не бовдур, який вважає, що жінка не повинна говорити з жодним чоловіком, крім нього самого, – процідила я, хоча зараз вже не була впевнена в тому, що кажу.

– Само собою, – погодився Данило. – Але це було лише підгрунтя для перших підозр. Вони ж не спинились на досягнутому, ти б мала це розуміти.

– Що було далі? – я нервово глитнула, намагаючись здолати кляту грудку в горлі, звісно, цілком марно. Серце в грудях стиснулось від болю.

– Пам’ятаєш той генетичний тест, який ви робили на десятому тижні? – Данило уважно стежив за тим, як я взяла до рук чашку з кавою і міцно стиснула її.

Ребра чашки вп’ялися в долоню. Неприємні відчуття допомагали заземлитися, усвідомити, що я досі тут, і ця розмова справді відбувається зі мною.

– НІПТ? – уточнила я, а потім, перехопивши запитальний погляд Данила, уточнила: – Неінвазивний пренатальний тест? Це для виявлення синдрому Дауна і…

– Так-так, його. Ольга приплатила грошей і подбала про те, щоб на основі нього зробили ще й ДНК-тест на батьківство.

Я змусила себе зробити ковток кави.

– Це дитина Адама, – твердо промовила я. – Тест мав би підтвердити батьківство, от і все.

– Звісно. Якщо тільки не підмінити зразки ДНК. Ольга дуже хотіла, щоб місце поруч з Адамом звільнилось. А ще, – Данило подарував мені співчутливий погляд, – щоб ми з Адамом посварилися, і він викинув мене з бізнесу.

– Я так розумію, не викинув.

– По-перше, батько залишив заповіт на моє ім’я. По-друге, старання Адама виявилися марними. Я вмію триматися на плаву. Потім ми змогли знайти спільну мову, – Данило помовчав трохи. – Я дізнався про тест постфактум, коли ми з ним, – він торкнувся брови, і я зрозуміла, що та колись була розсічена, – погиркались. Домовились забути про цю історію. Перевірити вдруге уже було пізно, я думаю, ти на той час народила.

– Ага. А Ольга накрутила Адама достатньо, щоб він і не намагався шукати, – презирливо скривилась я. – Звісно.

– Він винаймав приватного детектива, якщо тобі цікаво, але ті пошуки не увінчались успіхом. Можливо, тому, що хтось доплачував йому, аби тебе зрештою не знайшли, – Данило примружився. – Ользі не можна довіряти. Ганна Борисівна просто ідіотка, яка бажає своєму синові «всього найкращого» і не тямить, що її улюблена Олічка те найкраще точно не забезпечить. З нею я й так впораюсь. А от Ольга…

– Я так розумію, зараз у вас з Адамом все гаразд. Нащо ти хочеш, щоб він згадав ті сварки знову? – похмуро спитала я.

Данило зітхнув.

– Що ж… Я майже впевнений, що його амнезія не випадкова. І що вона дуже вигідна Ользі. Він забув щось дуже важливе. Ну, а якщо ти з малим повернешся в лоно сім’ї, а ці дві курки отримають копняка під зад, я вважатиму це приємним бонусом.