8 (2)

– Ні, звісно, – я нервово ходила коридором, від стіни до стіни, не здатна приховати власні переживання. – Просто, розумієш, дивно виходить. Легський спеціально змінив призначення в системі, аби не показувати, що прописав пацієнтові? Це ж легко може бути кримінальний злочин. Як думаєш, його міг хтось підкупити?

Дмитро задумався на кілька секунд. Я відійшла ближче до вхідних дверей, аби Адам нічого не почув. Не хотілось лякати його раніше, ніж я матиму бодай притомну версію.

– Я не впевнений, що йдеться про злий намір і спробу отруєння, – зрештою дійшов до висновку Аверін. – Хоча це теж можливо. Легський – доволі відомий медик зі специфічними підходами до роботи. Не з усім я згоден, але пацієнтам він зазвичай не шкодив…

– Ну, а що це може бути? Злочинна халатність? – не вгавала я.

– М-м-м, – Дмитро явно задумався над відповіддю. – Я б припустив, що він поняття не має, як вилікувати Адама, і тестує на ньому експериментальні методики.

– Без добровільної поінформованої згоди? – насторожилась я. – Це теж протизаконно, ти ж знаєш.

– А я не говорив, що Легський робить все за законом, так, як слід, – миттю озвався чоловік. – Я лише сказав, що він може так робити, якщо бажає перевірити якусь методику. У всякому разі, він не мав на то права. Адамові обов’язково треба здати аналізи і приїхати до мене на обстеження з результатами. Я зараз тобі повідомленням скину перелік показників, а ще клініку, де це краще зробити.

– Дякую. Вибач, що смикнула.

– Та нічого… тут і треба було смикнути, я не в захваті від думки, що хтось намагається змусити мого пацієнта приймати ліки, які він не мав би пити, – Аверін прошепотів щось ще, і хоч я не змогла достеменно розібрати слова, майже не сумнівалась, що він вилаявся. – Сподіваюсь, непоправної шкоди воно ще не завдало. І нехай Адам запишеться до мене на прийом, тільки вже після аналізів, бо це буде гадання на кавовій гущі.

– Зрозуміла, – кивнула я. – Все перекажу. Ще раз дякую.

Дмитро був хорошим лікарем, відданим самій ідеї лікування, і він ніколи б не нашкодив жодному пацієнту. Якби всі чинили так само, зі здоров’ям пацієнтів ми б мали набагато менше проблем.

Ну, і ще якби пацієнти завжди робили те, що ми їм скажемо, але це вже зовсім інша історія.

Якщо чесно, неправильні ліки для Адама мене засмутили більше, ніж мали б. Я не могла позбутися відчуття небезпеки, аж засмоктало під ложечкою. Хтозна, чим це все скінчиться.

І хто в цьому винен…

Ольга. Це мала б бути вона. Думка про те, що ця жінка і далі лізла в Адамове життя і намагалась втримати його подалі від спогадів, не давала мені спокою. Що саме мав забути Адам? Те, що не кохав Ольгу? Проте я не бачила її тут, і не те щоб вона дуже активно зваблювала чоловіка.

Ні, тут щось інше. Знати б, що саме, відслідкувати, зрозуміти, чим думали ті, хто намагався так його підставити!

Ще хвилинку посумнівавшись, я набрала Данила.

– Що ти думаєш про професора Легського? – випалила я, варто було йому сказати «привіт».

Адамів кузен гмикнув.

– Його знайшла Ольга, це все, що я знаю. Ніби непоганий лікар. А що?

– Мені здається, він прописав Адамові несумісні з його іншими препаратами ліки, і ще й не вніс їх в систему, тож Аверін не міг цього відслідкувати.

– Гхм, – Данило явно не зрадів цій новині, але і здивованим не був. – Аверін не міг витерти з системи всяке зайве? Впевнена, що це Легський?

– Нащо Дмитрові це робити?

– Так, ти права, – погодився Данило. – Аверін перетнувся з Адамом випадково, і там ще й зв’язка з його колишньою дружиною… Гаразд, питання зняте. Я спробую пробити це кляте світило медицини. Дякую, що подзвонила, якщо що, тримай мене в курсі. Бувай.

– Триматиму… – озвалась я, хоча Данило вже поклав слухавку, і до мене долинали лише короткі гудки.

На душі стало геть паршиво. Мені не подобалась вся ця ситуація, відчуття, що над нами нависла небезпека, не відступало ні на мить, як би я старанно не гнала його геть. Зрештою, мені вдалось наступити своїй тривожності на горло, але тільки тимчасово.

Я піднялась до Адама, але його в спальні більше не було. Шум долинав з нашої з Сергійком кімнати. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що син регоче. Зазирнула всередину і завмерла.

Адам підхоплював Сергійка на руки і підкидав його вгору. Той заливисто сміявся, а потім повис у Адама на шиї.

– Пане Зварич, – я схрестила руки на грудях, – що скаже ваш хірург, коли дізнається, що ви катаєте цього юнака на власному карку.

– Я думаю, Дмитро Максимович про це не дізнається, – підморгнув мені Адам.

– Неправильно думаєте, – з усією суворістю лікарки відказала я. – Бо я буду змушена особисто переказати йому вашу абсолютно непристойну поведінку.

– Ми лише трошки розважались, – запевнив мене Адам. – І з моєю спиною все добре. Я вже займаюсь спортом і підіймаю потрохи вагу. З дозволу Дмитра Максимовича.

– Ну добре. Добре… – я зітхнула.

Сваритись не хотілось. Я тільки не могла позбутись від думки, дивлячись на Сергійка, що тулився до Адама: Ольга та Ганна Борисівна позбавили мого сина люблячого батька, а зараз я нарешті отримала шанс усе повернути.