8 (3)

***

Я знову закохувалась в Адама Зварича.

Попри всі спроби себе застерегти, попри впевненість, що більше ніколи не спіймаюсь на цей гачок і стіни, які вибудовувала для себе в голові. Як би я не старалась відгородитися від нього, Адам якимось дивом проникав мені під шкіру. Він лишив на серці шрам, що ніколи не заживе, і навіть попри все, я відчувала, що можу йому пробачити.

Або, навіть сердячись, продовжувати відчувати щось… Більше.

Дідько. Хотілось видряпати з себе це почуття, знищити його, розтоптати, згадати про стриману та холодну Марго. Але де там!

Ми майже цілий день провели разом, сходили разом в парк, щоб розважити Сергійка, і це було добре. Зварич поводився з сином так приємно, що я навіть жартома поцікавилась в нього, чи нема у Адама дітей.

– Ні, якщо я випадково не забув про когось. Але сподіваюсь, що не забув. Було б боляче викреслити з пам’яті власну дитину, – сказав він, і за цю відповідь мені теж хотілось впитися нігтями йому в обличчя, аби залишити після себе незмивний слід.

Звісно, я цього не зробила, натомість приємно всміхнулась і сказала, що такий чоловік, як Адам, не міг би настільки легко перекреслити минуле з якоюсь жінкою. Хіба що є дитина, про яку він і не знає, може, були випадкові зв’язки.

Адам, здається, підозрював щось подібне, бо миттю спохмурнів, але так і не розповів, що саме нагнало на нього сум. Я вирішила не уточнювати – не нариватися зайвий раз. Мені і так зараз вистачало неприємностей і остраху, чи не наговорила я зайвого. Напевне, наговорила, бо Зварич кидав на мене довгі, печальні погляди.

Ми вечеряли разом в сімейному ресторанчику, Адама знову прийняли за Сергійкового батька, але він не заперечував. Навіть жартома сказав:

– Ми справді схожі. Це знак долі, Рито.

– Знак? – знервовано перепитала я.

– Так. Може, нам долею судилося бути разом?

– Я ще ні на що, окрім одного спільного виходу, згоди не давала, – спробувала віджартуватися я, але це звучало жалюгідно.

Адам закохував мене в себе, методично, крок за кроком, і втекти від цього почуття було нікуди, хоч я й старалась відсторонитися від нього. Я почувалась так, ніби потрохи втрачала здоровий глузд. Почуття до Зварича зуділи під шкірою і не давали мені спокою. Слід витримувати більшу дистанцію, але…

Я не могла.

Зранку того дня, коли ми мали разом йти на благодійний вечір, Адам приніс мені сукню. Я набігалась на роботі, тож навіть не встигла відкрити коробку, але коли нарешті настав час вдягатися перед виходом, підняла кришку і завмерла в благоговінні.

Я завжди любила темно-зелений колір, він мені страшенно пасував. Тканина мерехтіла під пальцями, переливалась, але при цьому не виблискувала, ніби хвіст фальшивої русалки десь на курорті. Це було вражаюче красиво.

Також в коробці на мене чекали туфлі-човники на високих підборах і шпильки для волосся. Я готова була заприсягтися, що це срібло і смарагди.

Адам Зварич міг дозволити собі такий подарунок.

Можливо, правильна Попелюшка відмовилась би, сказала, що вона не зважиться вдягнути настільки дорогу брендову сукню, але я вбралась в неї, зробила зачіску, підколола волосся тими самими шпильками і завмерла навпроти власного відображення, вивчаючи риси прискіпливим поглядом. Потрібно ще нафарбуватися…

Зараз мене, щоправда, хвилювало дещо інше. Я торкнулась власних щік долонями, важко зітхнула, схилила голову набік, вивчаючи себе поглядом.

– Це все могло бути твоїм, Рито, роками, – прошепотіла я. – Ось тепер, насолоджуйся подачками з барського столу.

В цю мить я гостро ненавиділа Ольгу – якщо в тому справді була її провина, – та й самого Адама за те, що він повірив, дозволив комусь оббрехати жінку, яку він начебто кохав. Мене.

А мав боротися.

Час назад не повернеш, але я зрозуміла, чому Данило не сумнівався, що я погоджуся йому допомогти. Відступити, зараз? Нізащо.

Я була готова за себе постояти.

Прихопивши сумочку в тон туфель, я востаннє зиркнула на себе в дзеркало, розправила плечі і рушила вперед.

І Ольга, і Ганна Борисівна, і навіть сам Адам повернуть мені усе, що винні, і ніяк інакше.