9 (4)

…Звісно, про жодні спогади я журналістам не говорив, бо намагався взагалі не афішувати, що втратив пам’ять. Ані діловим партнерам, ані стороннім не потрібно знати, що Адама Зварича тепер доволі легко обвести довкола пальця.

Але Рита у всякому разі прикувала до себе всю увагу. Вона виблискувала, мов найцінніший дорогоцінний камінь у короні, анітрохи не соромлячяись питань та спалахів камер.

– Здається, тобі навіть подобається, – пожартував я, коли вечір нарешті підійшов до кінця, і ми поступово покидали захід.

Мама, напевне, хотіла б, щоб я зазирнув до неї, але… Ні. Не зараз, не так швидко. Краще поговоримо іншим разом.

– В цьому є щось приємне, виблискувати перед камерами, відчувати, що увесь світ тобі належить, – знизала плечима Маргарита. – тож певною мірою мені це до смаку. Але я б не хотіла проводити так багато часу. І зараз пора вже повертатись, мені завтра на роботу.

– Візьми вихідний.

– Не можу, лікарі повинні в першу чергу думати про своїх пацієнтів. Та і я останнім часом і так надто багато не на місці.

– Тоді їдьмо додому, – зітхнув я. – Але скажу направду, я вражений. Ти всім сподобалась.

– Завтра зранку таблоїди спробують полоскати моє ім’я і викопати кілька таємниць, чи ти все ж не настільки популярний? – пожартувала Маргарита.

– Не настільки, але, після аварії… Всяке може бути, – зітхнув я. – Порятунок тієї дівчини зробив мене більш медійним.

– Чому ти кинувся її рятувати? – спитала раптом Рита. – Ти ж її навіть не знав, як я розумію?

– Якби я щось пам’ятав, то міг би перерахувати тобі героїчні думки, але, у всякому разі, я радий, що це зробив, – зітхнув я. – Та дівчина, напевне, не вижила б, якби в неї врізалась автівка на такій швидкості, а я зміг поправитися.

– Так, – Рита зітхнула. – Це була жахлива аварія. Мені шкода, що це взагалі трапилось.

– Я не знаю, чи шкодував би той, колишній Адам Зварич, десять років з життя якого корова язиком злизала, – осміхнувся я. – Але насправді… Напевне, я жив не надто гарно, якщо ніхто не хоче розповісти мені, як воно було, а тепер маю шикарний шанс почати все з чистого аркуша.

– Теж варіант.

Рита виглядала чи то втомленою, чи то засмученою, важко було сказати точно. Я відчинив дверцята автомобіля з боку пасажирського сидіння, допоміг їй сісти, сам обійшов машину і вже мав опинитися за кермом, коли мене гукнули.

– Адаме!

До авто, цокаючи підборами, прямувала Ольга. Я ледь стримався, щоб не скривитися. Бачитися з нею  не хотілось, розмовляти тим паче.

Ми увесь вечір одне одного уникали, чому б не продовжити цю вдалу тенденцію, ну справді?..

– Зажди, – видихнула вона, спиняючись навпроти мене. – Ганна Борисівна сказала, що ти представляв цю жінку мало не як свою нову наречену.

– Не настільки серйозно. Як свою супутницю, – похитав головою я. – Ольго, ти хотіла щось по роботі чи…

Вона обережно взяла мене за руку.

– Адаме, мені боляче, – сказала Ольга. – Я б воліла не бачити цього зовсім, але не можу, у нас з тобою надто багато точок перетину.

– Я нічого не можу з цим зробити, пробач.

– Чому ти не хочеш спробувати все повернути, як було?

– Тому що нічого не пам’ятаю.

– Але ж ти і її не пам’ятаєш! – вигукнула Ольга.

Я озирнувся на автівку.

– А повинен? Є щось таке, що я можу згадати про Маргариту? – спитав я, і погляд Ольги перетворився на мить на сталь.

Вона взяла себе в руки, але недостатньо швидко – я встиг помітити зміну, і тепер чекав з нетерпінням на відповідь, сподіваючись, що Ольга бодай щось пояснить.

Невже ми з Ритою справді були знайомими раніше? І тепер настав час викрити всю правду, позбутися дурнуватих обмежень…

Зламати ту кляту перепону в моїй голові, яка не давала пригадати, як все було насправді?

– Ні, звісно. Просто я незнайомка для тебе, і вона незнайомка, – пояснила Ольга, і я ледь стримав розчарування. – Чому ти готовий пробувати з нею, а зі мною ні?

– Олю…

– Скажи.

– Бо до неї мене тягне, а до тебе – ні. Пустка. Вибач, але мені пора, – відказав я і заскочив в машину.

Напевне, Ользі було боляче, але це чомусь знову не викликало у мене жодних емоцій.