10 (4)

– Що ви забули в ординаторській? – сухо спитала я. – Сюди суворо заборонено заходити без лікарів. Я зараз викличу охорону.

– Маргарито, не варто. Я прийшла поспілкуватися. Зацікавилась, як же так вийшло, що ти опинилась знову поруч з Адамом, після стількох років.

Отже, вона не збирається грати в незнайомців. Що ж, рада за неї, але коритися чужим правилам я наміру не маю.

Ольга сильно змінилась за цей час. Та вона навіть до Адама приходила інакша ще кілька місяців тому. Це каштанове волосся та нюдовий макіяж робили жінку надто… Пласкою, непримітною, ніби вона намагалась заховатися.

Я звикла до того, що Ольга виблискувала, мов дорогоцінний камінь. Але ні, точніше буде порівняти її з отруйною зміюкою, що має відповідне забарвлення.

– Ми знайомі? – вигнула брови я. – У всякому разі, будь ласка, покиньте приміщення. Я не маю наміру з вами спілкуватися.

– А, от значить як. Робитимеш вигляд, що ти мене не знаєш?

– Думаю, проблема в тому, що я справді не знаю, хто ви така, – і не знаю, що в тебе на думці, Ольго, тільки відчуваю, що нічого хорошого.

– Я – наречена Адама Зварича, – повідомила вона, підходячи ближче. – Чоловіка, з яким ти, Маргарито, вчора була на благодійному заході його матері.

– Он як. Ну, очевидно, колишня наречена, якщо вже він запросив мене на цей захід.

– Я б не була так в цьому впевнена. Я близька до родини Зварич. Наприклад, допомагала його матері організовувати бенкет…

– Так? То це ви винаймали офіціантку, що вчора намагалась зіпсувати мою сукню? Не можу сказати, що здивована, але це було так… Серіально. Дуже картинний хід.

Ольга скрипнула зубами.

– Ти завжди була зміюкою. Такою, як Данило. Не дивно, що ви легко знаходили спільну мову.

Дуже дивно, Олю, що ви з ним не змогли, якщо вже Дан такий поганий. Інтереси різні, чи що? Але сказати це вголос означало видати себе, і я трималась на впертості, кусаючи вуста, аби жодне зайве слово не вирвалось назовні.

– Не думаю, що ми настільки близько знайомі, – сказала я, – аби робити висновки про мою видову приналежність, але я вкотре раджу вийти з цього приміщення.

– Родина Зварич перемеле тебе і виплюне. Данило робить вигляд, що не впізнав тебе, Рито? Бреше. В нього гарна пам’ять на людей, яких він намагається використати. Якщо думаєш, що зможеш його обіграти, то ти геть дурненька, чесне слово. Йому потрібно щось від Адама, і Дан, як завжди, по головах піде, аби свого досягнути. Не дарма ж він так вперто витісняє мене, намагається відігнати від справ…

Я дуже старалась навіть бровою не повести. Потрібно лишатися байдужою, тоді Ольга просто зцідить свою отруту і піде.

– Ти підставляєш Адама. Відволікаєш його. Ти – клин, який між мною та Зваричем вбиває Данило, і він скористається тобою, щоб відібрати у Адама все, а потім зіпхне провину на тебе. Нічого не змінюється, Маргарито, ти лише розмінна монета… Ніколи не думала, чому Адам тебе раптом вигнав? Не задумувалась, що його кузен до того причетний?

Чи міг Данило збрехати мені щодо Ольги та Ганни Борисівни, а потім намагатися втягнути в свої ігри?

Ні. Нащо? В його руках купа всього. Поки Адам хворів, саме він вів його справи.

Треба було відповісти різко, грубо, поставити Ольгу на місце, але мені, як на зло, не приходила в голову жодна розумна ідея. Я перебирала слова, які могла б їй сказати, та жодне не здавалось доречним. Однак, зрештою, чекала я недарма.

– Ольго? – голос Адама дзвенів від невдоволення. – Якого дідька ти тут забула?

Вона сіпнулась.

– Адаме… Я була дуже здивована, коли дізналась, що з Ареф’євим на зустріч приїхав не ти, а Данило. Ти взагалі знаєш про це? Він же не веде той проєкт…

– Тепер веде, – Зварич хитнув головою.

– Ми з тобою вже про це говорили, – Ольга отруйно всміхнулась. – Твій кузен – останній, кому слід довіряти такі питання, і, Адаме…

– Чому ти перенесла зустріч? Данило щойно подзвонив мені і сказав, що це ти постаралась. Ареф’єв йому розказав.

– Що за дурня? Чому ти віриш йому, а не мені?..

– Він мій кузен. Родина. А ти – колишня наречена. Кому з вас вигідніше намагатися помститися? Я думаю, ми з Данилом будемо співпрацювати тепер тісніше. А твій рівень впливу і прийняття рішень я перегляну, Ольго.

– Ти про це пожалкуєш, – процідила вона і пролетіла повз Адама.

– Навіть не спитала, як там обстеження, – зітхнув Зварич. – До речі, – він слабко всміхнувся, – Дмитро Максимович каже, що все не так страшно, як йому здалось спочатку, тому, радше за все, ніяких тромбів та крововиливів не буде. Встигнемо все це… Вчасно привести до ладу.

Я кивнула і видихнула з полегшенням. Чудова новина.

Аж дві: і те, що Адам вилікується, і те, що він все-таки послав Ольгу куди подалі. Щоправда, я не сумнівалась: це стерво свій хід ще зробить…