7 (2)

Я ненавидів цю ситуацію. Лікуватися, постійно почуватися винним, бо фізично не здатен все пригадати, а ще – думати про Ольгу, ловити її на гарячому, вирішувати проблеми, яких, можливо, немає.

– Ти дуже багато хочеш від мене, Даниле…

– Лише хочу, щоб повернувся справжній ти і вигнав це стерво за двері.

– Ви завжди були в таких поганих стосунках? Ользі в обличчя ти всміхаєшся, – процідив я.

– Ой, Адаме, я багато кому всміхаюся в обличчя, це не означає, що ті люди мені подобаються. Подумай над моїми словами і зміни лікаря. І випий вже щось від голови, благаю тебе.

Я кивнув, але, звісно, нічого приймати не став. Хай краще болить, аніж задурманиться. Приймати ж ліки без припису, якесь інакше знеболювальне, я не ризикував. Професор Легський ясно пояснив мені, чим може закінчитися самолікування.

Обійдусь без інсульту, дякую.

Данило нарешті пішов, лишивши мене сам на сам з документами. Думка про те, що хтось може свідомо нас підставляти, а потім заявиться з вимогою штрафу, або ще й намагатиметься вилучити бізнес, колола, наче голка.

Мені треба згадати.

Що за секрети береже моя клята голова?..

Не знаю, скільки часу я просидів нерухомо, але біль трохи втамувався. Я встиг зібрати документи до теки, коли двері кабінету відчинилися настіж, і всередину пурхнула Ольга.

– Адаме, – широко всміхнулась вона, нахиляючись, аби поцілувати мене в щоку. – Чудово виглядаєш.

– Ти мені лестиш, – хитнув головою я. – Причому доволі грубо, Олю. Я знаю, що у мене дуже паршивий пом’ятий вигляд.

– Ти перебільшуєш. Як зустріч з Данилом?

В перші місяці після втрати пам’яті я звик багато розповідати Ользі, але сьогодні змусив себе прикусити язик.

Данило правий, не варто соловейком співати про все, що ми тут обговорювали, доки я не розберусь з неточностями в документах.

– Нормально. Він, як завжди, гризе мене тим, що там не сходяться якісь деталі, партії абощо. Типовий Данило. Не думаю, що мені варто про це переживати, ти б мені про це сказала.

– Він будь-що намагатиметься провернути на свою користь, – закотила очі Ольга. – Не дарма ж ви не надто ладнали…

– Хіба? – вигнув брови я. – Ти казала, що у нас чудові стосунки.

– Так? Ну, вони непогані, – Ольга затнулась, – але…

Я добре пам’ятав, як вона говорила про це: потрібен мій підпис, і нічого страшного, що це стосуватиметься одразу обох компаній.

Дан ніколи б зі мною не сперечався, у нас чудові стосунки.

Тоді це здавалось нормальним, але зараз я зиркнув на Ольгу підозріло. Здається, Данило все ж встиг заразити мене своєю підозріливістю.

– Якщо вони достатньо непогані, аби Данило довіряв мені підпис важливих документів за нас обох, то навряд чи Дан став би робити щось проти мене, – сказав я, уважно спостерігаючи за Ольгою. – Хоча іноді найближчі б’ють у спину. Що скажеш?

Вона сіпнулась, ледь помітно, звісно – але цього вистачило, аби я насторожився ще сильніше.

– Люди бувають різними, і їх життєві ситуації також, – важко зітхнула жінка. – Але годі про це. Ти ж відвідаєш благодійний вечір Ганни Борисівни?

– Звісно. Мама не пробачить, якщо я його пропущу.

– Тоді я повинна знати, яка у тебе буде краватка, – Ольга сяйнула усмішкою. – Було б добре, якби ми синхронізували наші гардероби і всіляке таке.

– Навіщо?

– Ми ж будемо парою. Я не хочу, аби у ЗМІ знов писали про несмак і про те, що родина Зварич не вміє підбирати гардероб як слід. Зараз важливо дбати про репутацію, аби ніхто не подумав, що ти заслаб після аварії…

Я всміхнувся. Що ж, на Ольгу чекала не надто приємна новина.

– Олю… ми вже обговорювали з тобою це питання, – я підвівся і виразно глянув на жінку. – Ми не пара. Я не пам’ятаю нічогісінько про наші стосунки.

– Хіба я кажу про стосунки? – вона запитально вигнула брови і скуйовдила своє темно-каштанове волосся, ніби намагаючись загравати. – Просто ти сам, я сама, і нас досі вважають за пару. Правильно було б не розбивати впевненість у стабільності… Сам розумієш. Так буде краще для іміджу, погодься, нема сенсу руйнувати те, що так добре працює.

– Ну, власне, сенс є. Я буду не сам.