2 (3)

Офіціантка вже пішла, залишивши нас у ніяковій тиші за столом. Ми з Адамом перезирнулися, і я, прокашлявшись, промурмотіла:

– Чого тільки не зроблять люди, аби отримати ще трохи грошей за їх ласкаву поведінку та облудливі слова.

– Не думаю, що офіціантка хотіла чогось поганого, – відмахнувся Адам. – Я пишався б таким сином. Крім того, нас справді можна прийняти за родичів, сірі очі – рідкість. Ще й такого темного відтінку. Так, Сергійку, а тепер розкажи нам все, що розповідав цій тітоньці, бо я теж хочу це знати.

Я видихнула з полегшенням. Здається, Адам нічого не запідозрив, принаймні, він спокійно балакав з дитиною, не кидаючи на мене розгніваних поглядів, як мав би, якби справді втямив, що тут відбулося. Я теж натягнула на обличчя подобу теплої усмішки і легко спілкувалась з чоловіком, намагаючись не переживати через якісь дурниці.

Наприклад, через те, що клята офіціантка так підставила мене, майже прямо сказавши, що мій син – і Адамів також.

Я ніби пройшла по лезу ножа, але змогла втриматися на самісінькій межі, не інакше як дивом, і не порізатися.

На щастя, решта вечері минула спокійно. Риба, яку замовив мені Адам, виявилась на диво смачною, і я не відмовилась від солодкого. Медівник не був моїм улюбленим десертом, але тут його готували набагато смачніше, аніж будь-де, де я коштувала цей торт раніше. Адам взяв собі стейк, і я ловила себе на тому, що милуюсь його довгими тонкими пальцями, що стискають ніж і виделку.

Зрадлива уява малювала сцени, майже такі, як у спогадах, що я намагалась знищити в собі, забути, викинути з голови, стерти з пам’яті, лиш би ніколи не повертатись назад до минулого. Зварич проник мені під шкіру, мов та отрута, залишився там навічно.

Під лопаткою закололо татуювання. Ще одна дурниця, яку я дозволила собі, коли, закохана по вуха, сподівалась на «довго та щасливо» з Адамом Зваричем. Цікаво, а він звів своє власне, на тому ж місці? Сподіваюсь, що так, і цей старий спогад ні про що не нагадуватиме.

Треба було звернути увагу на його спину під час операції, але там я була зайнята геть іншим, не вивчала знаки на чоловічому тілі. Та мене і не хвилювало, хто саме переді мною, я мала врятувати життя усякою ціною, розрахувати дози препаратів так, щоб вистачило на тривале оперативне втручання, а його серце продовжувало рівно і сильно битися в грудях.

…За роки, що ми не бачились, Адам став ще більш галантним. Він дбав і про мене, і про Сергійка, подавав руку, коли це було потрібно, допоміг сісти в машину.

Вже в салоні я назвала адресу.

– Думаю, колишній уже поїхав звідти, – сказала я, коли ми зрушили з місця. – Але дякую, що погодились підвезти.

– Можливо, ми перейдемо на «ти»?

– Не впевнена, що це буде дуже доречно, – трохи знервовано заперечила я, миттю напружившись. – Адаме, я розумію ваше бажання віддячити мені за порятунок, у пацієнтів часто виникають такі почуття до лікарів…

Насправді, це було доволі дивно, враховуючи те, що ми майже не бачились. Його тягнуло до мене через наше минуле, якого Зварич сам не зміг би пригадати, от і все. Але зізнатися в такому я не могла, звісно, в жодному разі.

– Чому ні? – здивувався Адам. – Я вам не подобаюсь?

– Я… До чого тут це?

– Ви так вперто відштовхуєте мене, – він широко всміхнувся, – що мені залишається тільки такий висновок!

– Ви… О Господи, – я ледь стрималась, щоб не сховати обличчя в долонях. – Адаме, подобаєтесь ви мені чи ні, у вас є наречена.

– Отже, справа не в антипатії, а в Ользі? В такому випадку, можу порадувати: думаю, я вже вільний чоловік.

– Не впевнена, що вона погодиться з вами у цьому.

– Що ж, мені шкода її розчаровувати, – Зварич легко знизав плечима, ніби почуття Ольги нічогісінько не вартували.

– Так не можна.

– Я не пам’ятаю свою наречену. І я не маю права їй брехати, розповідати, що, попри забуття, почуття все ще живі і таке інше. Це буде абсолютно огидно по відношенню до неї, – заперечив Зварич. – Тому я чесно зізнався, що між нами прірва, і я не відчуваю в собі ані сил, ані бажання її закривати.

– Зате маєте сили та бажання загравати до іншої жінки, так?

– Ви неймовірно прекрасна совість, Маргарито. То ми перейдемо на «ти» чи як?

Який же він безсоромно впертий!

– Гаразд, – здалася я. – Перейдемо. Але це нічого не означає, і ми просто повечеряли разом. Не більше того. Сподіваюсь, вам вистачить совісті ні на що зайве не розраховувати.

– Звісно. Ми приїхали?

Я похмуро кивнула, уже побачивши крізь вікно машину свекрухи. Здається, спокійний вечір мені тільки мріється.