12 (2)

Показати Адамові свій страх означало викликати купу зайвих питань, але я ледве змусила себе встояти на місці, ще й, напевне, позеленіла. Ризикувати собою – то дрібниці, іноді я була аж до дурнуватого безстрашна, але син!

Ні, Сергійко має бути в цілковитій безпеці, отже, чим далі від Ольги, тим краще. Бажано взагалі не в одному домі.

– Знаєш, ще Данилові я рада, а от з твоєю колишньою нареченою точно перетинатися не хочу. Вона знов дивитиметься на мене вовком.

– Ольга не має права нічого тобі казати.

– Думаю, про це варто сповістити саму Ольгу, – всміхнулась я. – Що вона прав не має, бо вона може бути зовсім іншої думки.

– Оля – складна людина, – погодився Адам. – Ти могла б відвести Сергійка до сусідки, якщо не хочеш з нею перетинатися.

– Гаразд, – легко погодилась я. – Буде краще, якщо вона не бачитиме мого сина.

– Рито… Я не думаю, що Ольга може завдати шкоди дитині.

Одного разу вона вже завдала йому шкоди, позбавивши батька, оббрехавши мене, осоромивши перед Адамом. Вдруге перевіряти свою диху вдачу я точно не планувала.

– Вибач, Адаме, за недовіру, але ти аж ніяк не можеш знати цього напевне, – напружено озвалась я. – Бо Ольгу насправді не пам’ятаєш і поняття не маєш, на що вона здатна, а на що не дуже, хіба не так? Я б не хотіла стати випадковим підтвердженням того, що вона – останнє стерво.

Адам нервово сіпнув плечем.

– Гаразд, гаразд, – здався він. – я піддамся твоїй параної. Може, ти і права, і краще їй не бачити Сергійка.

– Дякую за розуміння.

Я побігла нагору по сина, більше не бажаючи нічого пояснювати Адамові. Нехай краще вважає мене параноїчкою, аніж Сергійко зіткнеться з цим клятим стервом. Ні, я не дозволю нічому поганому статися з моєю дитиною, і жодна Ольга його не зачепить. Хай тільки спробує, я її!..

Син, не здогадуючись про причини мого хвилювання, перескладав свої іграшки і витягнув простого дерев’яного меча, витесаного маминим сусідом, дядьком Павлом, вправним столяром. Він явно мав намір гратися в лицарів.

– Ну що, ходімо знайомитися з воїтелькою Лізою? – запропонувала я, простягаючи до хлопчика руку. – До дядька Адама приїхали по роботі, тому зараз краще йому не заважати.

– Добре, – Сергійко, на щастя, поставився до цього з розумінням. – Але потім ми всі разом пограємось, так?

– Звісно.

– Дядько Адам класний. А ти не хочеш за нього заміж?

– Сергійку, – я схрестила руки на грудях, – про це ще дуже рано говорити. Ти забігаєш наперед.

– Він кращий за дядька Тимофія, – сказав хлопчик. – Набагато. Він зі мною добрий. І веселий. Тому я б більше хотів, щоб ти була його дружиною.

– До Тимофія я точно не повернуся, ми ж з тобою це вже обговорювали. А щодо Адама, Сергійку, то побачимо, як складеться життя. Це не лише від мене залежить.

Син важко зітхнув. В цю мить він явно наслідував бабусю: моя мама теж любила позітхати, показуючи, що я надто легковажу своїм життям, а вона ж хоче лише як краще. Спочатку я сердилась на неї за це, але зараз, сама ставши матір’ю, зрозуміла, як важко відпустити свою дитину у вільне плавання та дозволяти їй коїти усі ті дурнуваті помилки, яких би краще уникнути.

Гаразд, про це подумаю потім. Зараз нема часу на порожні балачки.

Я простягнула Сергійкові руку, і він легко вхопився за мою долоню. Добре, що обійшлось без суперечок. Я повела сина донизу та вивела через задні двері. З вітальні вже долинав голос Ольги, і довелось поспішити, аби точно з нею не перетнутися.

Коли ми нарешті опинилися біля сусідського паркану і відшукали невелику хвіртку, що об’єднувала дві чималі території, Адамову і його сусідів, я видихнула з полегшенням. Тут Сергійка точно не побачить жодна Зваричева колишня.

Няня Лізи виявилась привітною, приємною жінкою, а діти швидко знайшли спільну мову. Не минуло й п’яти хвилин, як Ліза зацікавлено розмахувала Сергійковим мечем, а він розповідав їй про лицарів все, що знав – а начитався про них мій син чимало.

Я ж постійно озиралась назад. Приїзд Ольги не давав мені спокою. А якщо вона визирне у вікно, побачить дітей і проведе паралелі?..

– Якщо у вас щось термінове, то лишіть свій номер та й ідіть, я за двома дітьми пригляну. Ми будемо тут, – пообіцяла няня.

– Дякую. Я постараюсь скоро повернутись, – видихнула я, зрозумівши, що вгамую своє хвилювання, тільки коли нарешті проведу Ольгу геть.

Однак у вітальні не ані Ольги, ані Адама не було, тільки Данило. Він сидів на дивані та розслаблено попивав каву.

– Ховаєш сина? Від Ольги? – ліниво поцікавився він. – Нащо?