8 (4)

Зварич чекав на мене внизу, саме розмовляв з Сергійковою нянею. Я встигла почути тільки частинку розмови – жінка переказувала, як моєму синові до вподоби проводити час з Адамом, – коли чоловік озирнувся до мене і завмер, буквально пожираючи очима. В його погляді так відверто читався захват, що я аж остовпіла від несподіванки. Я ж не могла подобатися йому настільки сильно, правда? Щоб буквально перехопило подих.

Він підійшов ближче, подав мені руку, і я прийняла Адамову долоню, стиснула його пальці, намагаючись відновити рівновагу, бо раптом сама розгубилась – чи не занадто нафарбувалась, чи не виглядаю вульгарно?

– Ти божественна, Рито, – прошепотів він. – Моя королева.

Я ніяково всміхнулась, поправляючи тонку шаль, яку Адам теж додав до сукні.

– Поки що не твоя, – відповіла йому кокетливо, подумки сварячи себе за те, що говорю зі Зваричем настільки відкрито та вільно.

Мені б не завадило згадати про стриманість. Але думати про те, що Адам повинен триматись на відстані, не вдавалося зовсім, особливо зараз, коли він взяв мене за руку і притиснувся гарячими вустами до прохолодної шкіри.

– Здається, я не прогадав з вибором. В цьому вбранні ти сяєш ще більше, ніж зазвичай.

– Це абсолютно непристойний комплімент для жінки, що лише лікує тебе.

– Ні, я не дозволю тобі думати про мене, як про свого пацієнта, – заперечно хитнув головою Зварич. – Не розбивай мені серце.

– Ще хто кому його розіб’є.

– Я б так ніколи не вчинив.

Я похитала головою. Щоразу, коли Адам зарікався, хотілось викрикнути йому все про наше спільне минуле прямо в очі, але я стрималась. Він не винен в тому, що втратив пам’ять. Винен, що тоді поводився, як козел, але ж я змусила себе пробачити. Все гаразд. Не варто про це думати.

Принаймні, не зараз.

На щастя, Адам більше не намагався розвинути тему, лиш мовчки повів мене до автівки. Я відчувала трепет і жар в кожному доторку, і кусала вуста, аби не наговорити зайвого. Нехай торкається, якщо йому того хочеться. Колись він все згадає, і тоді я скажу Адамові все, що думаю про нього.

…Благодійний захід проводився в одному з найдорожчих виставкових центрів Києва. Я вже з порогу відчувала себе тут випадковою гостею, що абсолютно не вписувалась у всю цю оточуючу розкіш, неймовірний блиск. Даремно Адам вирішив мене привести.

Від незвички я навіть потягнулась прикрити рукою обличчя, коли спалахнули камери.

– Вибачте, моя супутниця не звикла до уваги преси, – пояснив Адам, коли один з журналістів, запрошених на захід, підозріло зиркнув на мене. – Ми поговоримо з вами і обов’язково зробимо кілька фото для видань, але не все одразу.

Переконавшись, що я – не таємниця, просто треба трошки почекати, аби дізнатися, хто така, журналісти відступили і вже геть скоро оточили наступну пару. У натовпі я побачила Данила – він привітно махнув рукою, – а тоді напоролась поглядом на Ольгу.

Напевне, вона не впізнала мене, принаймні, не здалеку, не в цьому розкішному вбранні. Коли підійде, скандалу не уникнути. Ольга навряд чи визнає, що знає мене, але треба бути готовою до будь-якого сценарію. І до того, що вона спробує все зіпсувати, також.

Я абсолютно не довіряла цій жінці. Вона багато на що здатна.

– Не хвилюйся, – прошепотів Адам на вухо. – Все пройде гарно, я тобі обіцяю. Тобі ще сподобається тут.

– Сподіваюся.

– Ходімо, привітаємось з кількома людьми? – він вказав в бік столів, і я побачила, що там же вороною кружляє Ганна Борисівна. Ні, з матір’ю Зварича я поки що вітатись не готова.

– Я зачекаю тут, гаразд? Мені треба трохи часу адаптуватися.

Адам не сперечався. Коли він відійшов, я навіть видихнула з полегшенням. Зараз заспокоюсь, налаштуюсь, і далі все буде…

В мене врізались на ходу. Офіціантка, що несла тацю з келихами, стояла, розгублено кліпаючи. На шалі розпливалась пляма.

– Ой, пробачте, – охнула офіціантка. – Треба негайно запрати, – вона потягнула мене за край шалі, – я проведу вас до туалету, зараз…

Десь вдалині розсміялась Ольга. Цікаво, це збіг, чи вона змусила дівчину це зробити, аби висмикнути мене на розмову? Тоді не слід нікуди йти.

– Та я не…

Я хотіла сказати, що на сукню не потрапило, тож можу просто віддати офіціантці свою накидку, але та не слухала мене. Її пальці зачепилися за край шалі, і вбрання сповзло з моїх плечей, опинившись в руках дівчини.

– Що тут відбувається? – почула я за спиною обурений голос Адама. Коли він встиг повернутися. – Маргарито, все до…

Він затнувся, не договоривши фразу, і я відчула, як палить спину важкий погляд. Згадала, що сукня вирізана ззаду – власне, для того і потрібна була шаль, щоб не демонструвати спину всім бажаючим і не замерзнути. Але на що Адам так витріщається?

Раптом всередині все похололо. Я мала подумати про це раніше. Мусила відмовитися від сукні.

Адам прикипів очима до мого татуювання. Слова «Кохаю», виведеного його почерком у мене під лопаткою.