6 (4)

Еммі знадобився час, аби переварити все почуте. Вона обережно взяла мене за руку, міцно стиснула, намагаючись показати: вона поруч.

– Зварич обов’язково мав би з тобою поговорити, Рито. Навіть якщо його обманули, це анітрохи не виправдовує його скотську поведінку.

– Не виправдовує. Але мій син має багатого батька і не повинен страждати через те, що я надто ображена на минуле, а якась паскуда мене оббрехала. Ми з Адамом, може, і не зійдемось, – я забороняла собі думати про це, – але Сергійко заслуговує на все найкраще. Данило хоче, щоб я допомогла Адамові. Якщо Ольга справді його труїть, то я повинна втрутитися вже як лікарка.

Це все були виправдання. Я могла викреслити Адама Зварича з власного життя. Хоча… а що потім? Все життя тікати, аби він не пригадав мене? Сподіватися, що цей чоловік, навіть згадавши, не зрине знову перед нами з Сергійком і не спробує ні у що втрутитися?

– Я так просто це не залишу, – зрештою твердо сказала я. – Але ти можеш назвати мене цілковитою дурепою, якщо хочеш.

– Ой, та припини, – Емма нервово розсміялась. – Ти аж ніяк не дурепа, ти сміливиця, яка не збирається залишати просто так образу. Це правильно.

Вона простягнула руки, аби міцно обійняти мене. Я дозволила подрузі обхопити мене руками і притиснулась до неї, вперлась лобом в плече.

– Якщо ти права, ця Ольга може бути небезпечною суперницею, – прошепотіла Емма. – Будь з нею обережною, будь ласка.

– Не переживай, я ніякій козі не дозволю так просто зіпсувати моє життя… Знову. Хоча мені боязно. Адам покликав мене на благодійний вечір, і ми ж можемо там перетнутися. З Ольгою, з Ганною Борисівною, а вона теж ще те стерво.

Емма замислилась.

– Думаєш, впізнають?

– Данило з першого погляду розгледів.

– А вони розкажуть Адамові правду? – Емма примружилась. – Ну, хто ти така?

– Гм, – я всміхнулась. – А ти права. В їх інтересах зробити вигляд, що ми ніколи не бачилися. І я можу теж зобразити ідіотку і казати, що вони мене з кимось переплутали. Головне поки що мовчати про Сергійка, не хочу, аби вони до нього лізли. Жити зараз у Зварича – паскудна, звісно, ідея…

– Ти завжди можеш розраховувати на мене.

– Постараюсь все ж винайняти якусь квартиру, – кивнула я. – Так буде безпечніше. Хай хоч порожня стоїть, аби потім не довелось знову побиратися з малою дитиною і купою речей. Дякую, Еммо. Поговорили, і аж якось на душі легше стало.

Тепер я нарешті могла зосередитися на роботі. Спочатку розгребла все, що мусила, а потім, не втримавшись, зайшла через електронну систему в особисту картку Адама.

Система мала синхронізуватися по всій країні, аби кожний лікар, беручись за пацієнта, розумів, з чим має справу, а не намагався шукати вітра в полі. Однак в «актуальному призначенні» я не знайшла жодних приписів, окрім Дмитрових.

Препарати від спини, знеболювальні за потреби – я пам’ятаю, як ми обговорювали, який саме варіант підібрати… Вітаміни, трохи для терапії, лікувальна фізкультура…

Ні, це все дуже добре, але де лікування амнезії? Припустимо, Зварич ходить до психолога абощо, це в картці не відображатимуть, але має бути і медикаментозна терапія.

Щось тут не так.

Я навіть потягнулась до мобільного телефону, відчуваючи гостре бажання набрати Адама і запитати в нього, що саме за препарати йому прописували інші лікарі, але спинилась останньої миті. Це точно викличе купу питань.

Натомість я набрала Дмитра.

– Привіт, Максимовичу, можеш говорити?

– Коли ти звертаєшся до мене за по батькові, у мене таке відчуття, що мені років шістдесят, – судячи з веселого тону, Аверін був вільний і не мав сьогодні складних пацієнтів. – Можу. Щось по роботі?

– Так. До мене вчора підходив Адам Зварич, він же продовжує в тебе спостерігатися, так?

– Звісно. Там повний букет після аварії, реабілітація не проходить миттєво. А що?

– Ти не знаєш, в кого він лікує свою амнезію?

Адам назвав прізвище.

– Ага. А чому в системі нема препаратів, якими його лікують? Ти ж мав би співвідносити це з терапією, яку сам прописуєш.

– Я і співвідношу. Попередня схема лікування там була, а ми нашу давно не коригували… – Дмитро затнувся, і півхвилини я слухала тільки клацання мишки. – Гм, слухай, правда нема. Я поговорю з ним наступного разу, коли прийде. Сподіваюсь, його лікар врахував мої приписи, і там нічого не входить в конфлікт.

– Так, я теж сподіваюсь, – озвалась я.

Але надії на те було мало, враховуючи, що Ольга точно не проти влізти Адамові в голову…