1 (4)

– Можливо, і так. Ви дуже приваблива жінка, Маргарито, – він впився в мене поглядом. – Я ніколи раніше не вірив в ось це кіношне кохання з першого погляду, від якого людина втрачає здоровий глузд і здатність холодно мислити, але, побачивши вас, зрозумів, що буває і так.

– Тільки не розповідайте, ніби закохалися, – відрізала я. – Це звучало б надто претензійно.

– Гаразд, не буду. Однак ви дуже приваблива.

– Якщо ви не помітили, то я маю дитину.

– Я думаю, що Сергійка важко не помітити, – підморгнув мені Адам, – проте, я так розумію, чоловіка ви не маєте.

Я мимоволі скривилась. Мій нескінченно невдалий шлюб був схожий на довгий паскудний сон, той сорт кошмарів, в яких ніби не стається нічого безмежно поганого, але ти постійно відчуваєш важкість тривоги, почуваєшся на не своєму місці і не можеш зрозуміти, чого від тебе хочуть. Колишній та його родичі любили дорікати мені сином, тим, що вони «взяли мене у прийми», зжалилися над матір’ю-одиначкою, прийняли «мою ганьбу».

Досі не розумію, як вляпалась в це лайно. Та зі смаком на чоловіків у мене було щось не те, спочатку Зварич, потім колишній…

– Маргарито?

Я кліпнула, зрозумівши, що надто заглибилась в думки, а ми вже були в ресторані, і я просто зависла біля столику, не рухаючись. Подарувавши Адамові слабку, ніякову усмішку, я допомогла вмоститися синові, тоді сіла сама і нарешті озирнулась, оцінюючи інтер’єр.

Тут виявилось затишно і гарно. М’яке тепле світло створювало інтимну атмосферу, стіни були прикрашені елементами книг: заклад явно намагався імітувати бібліотеку, і доволі вдало. Витіюватий світильник нависав над нами, і Сергійко потягнувся руками до прив’язаних тонкими стрічками листівок з побажаннями.

Адам, надто високий для цього світильника, злегка вдарився об нього головою.

– Обережніше треба, – всміхнулася я. – А то так можна ще один струс мозку отримати.

– Клин клином вибивають, може, бодай так я згадаю останні сім-вісім років свого життя, – закотив очі Адам. – А то втомився сприймати своє оточення як зграйку незнайомців.

Згадуй подалі від мене, Зваричу.

Нам подали меню, і Адам розгорнув його, замислено роздивляючись позиції. Я обрала Сергійкові те, що він хотів – і те, що було можна, на щастя, вибір тут дозволяв, – а потім замислено задивилась на перелік основних страв. Після складної зміни на роботі слід було поїсти, але апетит враз зник.

– Дозвольте, я запропоную страву, яка могла б вам сподобатися? – Адам глянув на мене, і я повільно кивнула. – М-м-м, думаю, вам подобається риба?

– Припустимо.

Тут чотири позиції з лососем, і, ясна річ, він обере якусь з них. Можливо, ось цей лосось веллінгтон? Терпіти його не можу, і…

– Дорадо папільйот з овочами? Чомусь інтуїція мені підказує, що вам це сподобається. Ніжна, але гарно присмачена спеціями біла риба… І цікаві овочі. Ви любите капусту кольрабі?

Я обожнювала кольрабі, і це доволі специфічні смакові вподобання. Невже Адам справді так вдало все вгадав? Або він щось згадує, тому хоче пограти зі мною в одну зі своїх клятих ігор? Ще цього мені не вистачало!

– Так, – брехати не було сенсу, – люблю. І мені справді подобається біла риба. Хоча я впевнена, що більшість людей зробили би ставку на іншу рибу.

– На лосось? Мені здається, це надто банально для такої розкішної жінки.

Я густо зашарілась.

– Ви робите забагато компліментів для жінки, якій хотіли лиш подякувати за те, що вона зробила гарну анестезію.

 – Раптом я сподіваюсь не тільки на анестезію? – Адам простягнув руку і обережно торкнувся мого зап’ястка. – Ви будите в мені щось дуже незвичне, Маргарито. Щось… про що я й не думав, що можу таке відчувати.

Від відчуття доторку його пальців все тіло вкрилося сиротами. В голові спалахнув дурнуватий спогад: він схиляється до мене та торкається вустами мого зап’ястку, вітається так, по-джентльменськи, франтувато. Це, звісно, абсолютно недоречно в тій ситуації, і в двадцять першому сторіччі ніхто не цілує жінкам руки, але я ж сама дозволила. Він спитав – і я подумала, що це буде приємно.

Тоді я закохалась в нього з першого погляду і наробила цілу купу дурниць. Мало з інтернатури через свою захопленість не вилетіла.

– Я не думаю, що це доречно, – спробувала запротестувати я, але Адам не прибирав руку, а серце калатало в грудях, як навіжене. – Я лиш…

Задзвонив мобільний. Я потягнулась до нього, як до свого рятівника, і одразу спохмурніла. Дзвонив колишній чоловік.

– Вибачте, – зітхнула я до Зварича. – одну секунду. Чого тобі? – гаркнула вже в слухавку.

– Ритко? Ти якого біса змінила замки? Я не можу відкрити квартиру своїм ключем!

– Це моя квартира, і в тебе не має бути ключа до замка від неї. Якого біса ти там забув? – огризнулась я.

– Вона наша спільна щонайменше до рішення суду, тож сьогодні я планую ночувати в себе вдома, – відрізав він. – Приїжджай з ключами, і швидше. Я не збираюсь стояти на порозі.

Я збила виклик і відчула, як серце болюче калатає в грудях.