3 (4)

Я відчинив дверцята авто і подав Марго руку. Вона прийняла мою долоню і майже одразу направила погляд на Данила, ніби чекала від нього чогось. Він підійшов ближче, всміхаючись їй.

– Маргарита, – жінка простягнула долоню, представляючись.

– Данило. Можна просто Дан, – він стиснув її пальці, подарувавши жінці свою фірмову усмішку, від якої у мене з незвички самого йшли мурашки по шкірі. Кузен аж надто сильно змінився за роки, що вилетіли з моєї голови. Ніби був кошенятком, а став небезпечним диким котом, якому краще не підвертатися під лапу, якщо не бажаєте біди. Хоча я не вважав, ніби маю остерігатися власного родича, все одно періодично озирався на нього, як на джерело небезпеки.

Рита, напевне, відчула те ж саме, але намагалась не відступати.

– Дан може трохи лякати, – спробував я розрядити обстановку, – але насправді небезпечний він лише для ділових партнерів, а для своїх – хороший хлопець.

– Адам дивиться на мене крізь призму родинної любові, – заперечив Данило. – І просто не приймає, що його кузен може мати паскудний характер і жахливу репутацію. Проте він правий, тим, хто не переходив мені дорогу, боятися справді нема чого. Я щиро радий знайомству з жінкою, що врятувала життя братові. Зрештою, в його житті уже понад шість років не було справжньої подруги.

Я здивовано зиркнув на Данила. Чому його слова звучали, наче він на щось натякав? Дивина, звісно. Проте Маргарита, навіть якщо й не зрозуміла, про що він каже, лише стримано всміхнулась і ніби не видавала жодного негативу.

– Сподіваюсь, – спокійно сказала вона, – я тут принаймні нікому не заважатиму. Насправді мені дуже незручно, що я так звалилась на голову Адамові…

– Тут радше моя провина, бо я наполіг на тому, щоб Марго поїхала зі мною, – заперечив я. – І це було цілком свідоме рішення, бо я не можу залишати таку неймовірну жінку на розтерзання її неадекватних родичів. Дан, ти ж розумієш.

– О, звісно, – кивнув він. – Я дещо тямлю в неадекватних родичах. В сім’ї Зварич їх вистачає.

Маргарита гмикнула з розумінням, а тоді повернулась до машини, аби випустити сина. Вона допомогла Сергійкові вибратися на вулицю і представила його Данилові.

– Це мій син, Сергій, – сказала жінка. – А це Данило, він кузен Адама.

– Дуже приємно познайомитись, – Дан присів навпочіпки напроти Сергійка. – Привіт, – він простягнув долоню і малому, і хлопчик рішуче стиснув його руку, майже як дорослий. – Подобається тобі тут?

– Поки не знаю, – відказав Сергійко. – Але у дядька Адама дуже гарна машина. А це ваша? Теж класна!

– Моя, моя, – кивнув Данило. – Може, потім, якщо твоя мама дозволить, її теж подивишся. Ну, ходімо до будинку? Адаме, я все ще розраховую на те, що ми вирішимо кілька ділових питань.

– Так, звісно, – закивав я. – Кілька хвилин, я лише допоможу Маргариті розміститися…

На щастя, у мене в домі завжди була вільна гостьова кімната, і готувати її спеціально не знадобилося.

Доки ми підіймалися сходами до будинку, а потім йшли на другий поверх, Сергійко безперестанку зацікавлено крутив головою. Марго ж, навпаки, майже ні на що не звертала увагу.

– Не потрібно лякатися Данила, навіть якщо він справив трохи дивне враження, – поспішив сказати я. – Мій кузен – хороша людина, хоч і має доволі специфічний характер. Справді. Від нього не варто чекати підступу чи чогось поганого.

– Так, звісно, – Марго струснула головою. – Та я нічого такого і не думала. Данило здався мені приємною людиною. У вас гарні стосунки?

– Само собою. Хіба може бути інакше?

– Не знаю, – Марго зам’ялась. – Родичі не завжди ладнають між собою. Після моєї свекрухи, знаєш, я підозрюю в такому майже будь-яку сім’ю.

– Ми ж з Даном рідні, – розвів руками я. – Кревні родичі, в сенсі, а не якісь чужаки. Та й ділити нам нічого.

– Так? Що ж, я рада, що у вас такі хороші стосунки, – Марго глитнула, і я помітив сумнів, що відобразився на її обличчі. – Знаєш, я дуже втомилась. Якщо не проти, я б хотіла вмитися і вкласти Сергійка спати. Та й сама лягти.

– Звісно, звісно…

 Я показав жінці, де ванна – вона була розташована неподалік від гостьової спальні, – пояснив, як там всім користуватися, дав свіжі рушники і залишив її на самоті з сином. Жінці зараз потрібно адаптуватися, заспокоїтися, а там побачимо, чи не захоче вона все-таки поспілкуватися зі мною.

Данило вже чекав на кухні. Він дістав з холодильника продукти і, абсолютно нічого не соромлячись, готував салат.

– Ти, як завжди, не страждаєш від скромності, – гмикнув я, сідаючи поруч.

– Що ж поробиш, якщо хазяїн не здатен нормально нагодувати гостя. Я не народився з золотою ложкою в роті, на відміну від деяких, – закотив очі Данило. – До речі, подумай, де ти мене поселиш, якщо віддав гостьову спальню Маргариті.

– Ти збираєшся залишитися до ранку?

– Так. Думаю, ми говоритимемо про справи до середини ночі, а я ненавиджу їздити в темряві. Після того, що трапилось з Юлею… – він смикнув плечем. – Ти ж впустиш кузена в гості, чи не так, Адаме?

– Само собою, – зітхнув я.