9 (3)

Я не вважав нормальною таку боротьбу, тому лиш похмуро знизав плечима.

– Не знаю, Рито, мені здається, до таких дурниць ніхто не опускатиметься, – повільно промовив я. – Тобі щось сказали? Ти виглядаєш напруженою.

– Для мене незвичні такі заходи. Не залишай мене одну, не хочу раптом опинитися в списку тих, кого виводить під руки геть охорона, – попросила вона.

– Рито, тебе ніхто не посміє зачепити. Ти ж зі мною.

– Це гарантія безпеки?

– Звісно.

Вона гірко розсміялась.

– Тоді мені лишається сподіватись, що ти не схильний надто різко змінювати думку про свою супутницю, Адаме.

…Я довів Риту до столу, дав їй келих з чистою мінеральною водою, знайшов сухі серветки, аби вимокати пляму, але увесь цей час прокручував в голові слова. Звучало так, наче ми справді були знайомі, і я вже вчинив неправильно, образив Марго, а зараз ніяк не міг пригадати, коли саме це сталось. Невже моя пам’ять її стерла?

Чомусь думки ковзнули про Сергійка. Я знав його батька? Чи…

Ні. Дурниця. Рита не може бути жінкою з мого минулого, і я б ніколи не дозволив синові зростати окремо. Так, багато хто каже, що ми з ним як рідні, але це тому, що сприймають нас, як сина і батька, і лише потім розуміють, що це не так.

Дурниці, та й годі. З чого б то Маргариті, якщо вона мене знає, триматися поруч, але не говорити правду?

На шахрайку вона не схожа. Моя служба безпеки, само собою, перевіряла лікарню, у Маргарити чудова репутація. Пощастило потрапити в руки гарної лікарки. Далі я не рив, яка різниця, якщо мені все одно вже допомогли?

Можливо, дарма, слід було проявити більше зацікавленості.

– Ні, – Рита відкинула уже четверту серветку, – цю шаль, здається, уже ніщо не врятує.

– Знімай. Тут тепло.

– У мене оголена спина, – нагадала вона.

– Ну то й що? Ти дуже красива, все тобі пасує. Якщо хтось хоче на тебе витріщатися, то нехай. Заздритимуть мені, що я зміг привести сюди таку розкішну жінку. Я ще розраховую на фотосесію перед журналістами, до речі.

– І як ти мене представиш? – хитро поцікавилась Рита, запитально вигинаючи брови. – Адже всім цікаво, хто твоя нова пасія.

– Скажу, що це жінка, яка врятувала мені життя, і я сподіваюсь, що вона погодиться це життя зі мною ще й розділити.

– Не жартуй так, бо звучить, наче заміж кличеш.

– А якщо й кличу? Я чоловік вільний, чом би й ні.

Рита важко зітхнула.

– Я так швидко не погоджусь. Спочатку, Адаме, тобі доведеться все пригадати, аби я познайомилась зі справжнім Адамом Зваричем, а не з тим, у якого випало десять років з життя.

Вона права, звісно, я надто жену коней, захопився цією розкішною жінкою понад міру і поступово втрачаю поруч з нею здоровий глузд. Але як інакше, коли перехоплює дихання вже від того, що вона поруч і дозволяє торкатися її?

Рита була незрівнянною.

Але що, як я згадаю минуле, і воно стане стіною між нами? Ні, потрібно привести до ладу своє життя, аби потім не розриватися між тим, що було, і тим, що я вже встиг намріяти собі про майбутнє.

…Жінка явно сумнівалась, чи варто позбутися шалі, але зрештою обережно склала її і лишила на столі. Я гукнув офіціанта і попросив забрати річ, відправити в хімчистку, а потім надіслати на моє ім’я. Рита ж розправила плечі, не ховаючись від чужих уважних поглядів.

– Ви незрівнянно виглядаєте разом, – до нас підійшов один з моїх ділових партнерів, Ігор Терещенко. – Ти, як завжди, оточений прекрасними жінками, Адаме.

Ми потисли одне одному руки, але я зробив це вельми неохоче. Що за дурнуваті натяки, ніби я змінюю жінок, як рукавички?

– Мені щастить, – озвався я, перш ніж представити Риту.

Терещенко потиснув їй руку, тоді зиркнув на мене і зазначив:

– Журналісти вас роздеруть. Вони вже позирають на вас аж надто хижо і намагаються зрозуміти, що вас пов’язує.

Так, мені слід було б обговорити з піарниками стратегію і зрозуміти, як я представлятиму Маргариту, до того, як ми приїхали сюди. Але що вже зробиш.

– Впораємось, – рішуче заявив я, обіймаючи жінку за талію.

Вона не опиралась, притулилась до мого плеча і широко всміхнулась.

– Завжди важливо говорити журналістам правду. Принаймні, її частину. Ну, або Адам завжди може розказати, що я – яскравий спогад з його минулого, що з’явився в теперішньому.

– Гарний варіант, – підморгнув Терещенко, а мені зробилось не по собі. Чому це прозвучало, як натяк?