Відпускаю тебе

Я ж присягнула собі: більше ніякого Красинського! Відпустила… Поховала любов, а тепер знову пританцьовую, варто тільки глянути в мій бік! Ніби й не було тих п’яти років. Чи не дурепа? Наче вже не п’ятнадцятирічна, мала б порозумнішати! І він — він… Самовпевнений, егоїстичний, самозакоханий типчик. Я кусаю нервово губи, а сама, здається, прикипіла до його постаті… Ось — швидким рухом він знімає футболку. «Трясця! І чому в його будинку такі величезні вікна?» Який там сон, якщо за вікном таке видовище!
— Іванко, тримай себе в руках! — віддаю собі наказ, аби тіло ще й слухалося. Нарешті він зіскочив з перекладини, на якій щойно виконував вправи, й упевнено, розслабленою ходою попрямував до вікна. Свят сперся на долоні, і на мить мені здалося, що його погляд зосереджений на мені.