ГЛАВА 28

     Свят

     Тисну на виклик. Відбилася.

     Ну окей, може, зайнята чи не сама. Просто хочу дізнатися, як вона себе почуває, бо вранці втекла так швидко, що я навіть не встиг запропонувати їй сніданок. Досі не знаю, що вона любить — каву чи чай.

    Рука знову тягнеться до телефона. Пишу повідомлення в месенджері: «Іванко, як ти себе почуваєш?»

      Дивно… Не переглянула. Стискаю апарат у руках, відчуваючи, як від хвилювання нудить. Та вже за мить смартфон оживає, але замість Іванки висвічується інший абонент.

— Алло! — приймаю виклик.
— Красинський, Святе! — починає мій бос. — Знаю, що в тебе ще відпустка, але ти мені терміново потрібен.
— Степановичу, наскільки терміново? Без мене ніяк? — питаю, хоча думки зараз точно не про роботу.
— Дуже! Навіть не уявляєш як! Цей клятий замовник хоче тільки тебе! Я відтанцюю, та ми тут усі танцюватимемо, бо без тебе ніяк!
— Скільки в мене часу? — натужно зітхаю.
— На дорогу. Години вистачить?
«Ну чи не нахаба мій керівник?» — майнула думка.
— Спробую, — холодно кидаю й відбиваюся.

      «Трясця… трясця!» — щосили стискаю край столу.

     Швидко приймаю душ, допиваю холодну каву, одягаюся. Уже в автівці завмираю в очікуванні: навмисне здаю трохи назад і зупиняюся під вікнами сусідського будинку. Ще є надія раптово зустріти Іванку. Хочу дізнатися, як вона, зрозуміти її вчинок. Може, я налякав її, або просто вона відшила й не наважилася сказати мені в очі…

        Стільки невідомого, питань, на які не знаю відповіді.

    Від безсилля стискаю кермо, поглядаючи на годинник. Ще п’ять хвилин — і доведеться перевищувати швидкість, аби встигнути на роботу!

        Знову лаюся вголос — і моя автівка зривається з місця.

       Іванка

      Хто з вас дочекався дзвінка й не наважився зателефонувати першим? Ну як воно? А от у мене — не дуже.

     На дзвінок я так і не спромоглася. Але ввечері все ж набралася сміливості й написала коротке: «Привіт».

    Серце шалено калатало, долоні спітніли. Від цього очікування можна збожеволіти. Знайоме відчуття, правда?

       Нарешті… Щосили зраділа, коли екран засвітився.

       Але вже за мить гарного настрою як і не було, бо прочитала холодне: «Ти хто така?»

      Тремтячими пальцями набираю: «Це жарт такий? Іванка».

      Відповідь не забарилася: «Не знаю таких і знати не хочу! Блок!»

      Блок… Звучить як вирок.

    Очі наповнюються непроханими сльозами. Він знову погрався зі мною… погрався — і все закінчилося!

     Швидко підбігаю до вікна. Хочу поглянути в його очі. Може, це все ж таки жарт? Але будинок зустрічає темрявою.

      Ну що ж! Нехай так! Завтра ввечері мене теж тут не буде.

      Плачу, схлипуючи від образи, й пакую свої речі у валізу.

      Не помітила навіть, як до кімнати ввійшла Катя.

— Ти чого? Не сумуй! — спробувала підбадьорити мене. — Скоро знову зустрінемося.

      Мабуть, подруга вирішила, що причина моїх сліз — завтрашній від’їзд. Якби вона знала, наскільки це далеко від правди! Та поки вона обіймає й гладить по спині, втішаючи.

— Трішки — і знову будемо разом! Як завжди, приїду до тебе! Або взагалі помандруємо кудись! — вмовляє.
— Так, — відповідаю й намагаюся заспокоїтися, щоб хоч при подрузі не розкисати.

     «Може, і Свят вирішив, що в наших стосунках немає майбутнього? Адже я живу зовсім в іншому місті», — намагаюся зрозуміти його жорстокість.

      Та чи маю я щось розуміти?

      Може, просто слід перестати вмовляти себе? Напевно, так і є!

     Бувай, Красинський! Знову відпускаю тебе! Адже не можна виправдати чи пробачити байдужість. Не можна нав’язати себе чи змусити полюбити!

      Я впораюся! Маю впоратися!

      «Відпускаю…» — повторюю знову і знову.