ГЛАВА 38

     Іванка.

     Клавдія Степанівна діловито оглядає мене з голови до самісіньких п’ят.

— Ми з твоїми батьками вирішили, що сьогодні вечерю готуєш ти, любонько! — звертається до мене, а я ледве встигла руки помити.

      Ось вже і мамин фартух перекочував до мене, кліпнути не встигла.

— Ти ж не хочеш бути як більшість сучасних дівчат? Чоловіка годувати треба. Он Михась мій любить попоїсти! - коситься на свого синочка.

      “А мені до нього яке діло? Це точно не моя турбота хто, коли та чим його годуватиме!”

— Катря моя все вміє. А ти досі з приготуванням борщу проблеми маєш! - підсумувала ця жінка. 

      “Хто таке вирішив?”, - кусаю нервово губи.

      Ще кулінарного екзамена мені для повного щастя бракувало.

— Я не збираюся заміж! — відповідаю, чим тільки підігріваю інтерес до власної персони, он і батько мій аж жувати перестав, від перспективи, яка вимальовується з моїх слів.

— Сплюнь, дівчино! І мерщій до плити! Затям, доки ти зволікаєш, хтось вже кладе око на хлопця, який потенційно може стати тобі гідним чоловіком.

— Угу… — сумно протягую, пригадуючи Ритку та Свята. 

— Бо не на тих витріщалася. А я ще й досі вільний. — шепоче біля самісінького вуха Михайло, щоб його.

     “Борщу цій тітці Клаві та її синочку!? А проносного бува не додати? Щоб назавжди полишила бажання вчити мене готувати”

— Ну борщ так борщ… — бурмочу.

      “Доведу їм усім, що з моїм кулінарним талантом все гаразд, аби надовго відчепилися.”

— Я б тебе заміж узяв… - промовляє Михайло напхавши повного рота моїм борщем.

— Помрій. — шикає поряд Катруся, як з мого язика прямісінько зірвала.

— Непогано. — мружить око тітка прихльобуючи. — Але… здається чогось не вистачає.

      “Непогано? Не вистачає. Та він ідеальний!”, - додаю подумки.

— Смакота. — підсумовує батько і це найважливіша моя нагорода. - Не пропадеш сама, доню!

— Хто б сумнівався. - посміхається мама.

     “А вам тьотю, сьогодні додому не треба?”, - крутиться на моєму язиці, здається я десятий раз за останні пів години поглянула на старенький годинник, який висить навпроти.

— Щось ми вже загостювалися. — зловивши мій погляд промовляє Катя.

      “Розумниця!”

— А я думала ваш Михась посуд допоможе помити. - безневинно посміхаюся.

      “А то як борщ прихльобувати сусідський, то він перший!”, - знову подумки додала.

— Помилуй, дитинко, хіба це чоловіча справа? - закочує очі під лоба Клавдія Степанівна, наче я  якусь нісенітницю щойно сказала.

      Достойне виховання синочка, нічого не скажеш. Навіть моїх батьків пересмикнуло. 

— До завтра, - прошепотіла Катря. 

— Навіть не мрій, дівчино! Завтра і вдома справи знайдуться! - вигукує тітка.

      “Невже є шанс, що хоч одна доба минеться без сусідчиної нав’язливої присутності?”

       І таки наступного дня мені більше пощастило, бо батьки разом зі мною майже зрання зазбиралися до будівельного магазину. 

       Свят.

     Не вигадав нічого розумнішого як припхатися знову до батьківського будинку. Ну добре, всі вже знають, що не лише батьківського, а й Іванчиного. Тільки піднятися на її поверх, подзвонити у двері, духу забракло. І не лише через  батьків… Що я їй скажу? 

      В голові стільки думок, що за крок до божевілля, здається.

—  Святе! Привітики! —  озираюся на дівочий голос.

     Майя та Мілана пританцьовують зовсім поряд, і як я одразу їх не помітив? Може тому, що розглядав вікна, замість того, щоб слідкувати за тим, що відбувається навколо.

—  Привіт. - відповів бувшим однокласницям.

—  Давно тебе не бачили. —  проспівали вони.

—  Батьків чекаєш? — поцікавилася Мілана.

—  Не зовсім. — ухилився від відповіді.

—  Тільки не кажи, що до Іванки прийшов. — спробувала підколоти мене Майя і неочікувано навіть для неї самої, вгадала.

       Мої вилиці напружилися.

—  Та невже… - Міла, аж рота відкрила від здивування.

—  Як часи змінюються. — з сумом у голосі констатувала її подружка. — Ще наче зовсім нещодавно вона впадала за тобою, а тепер ролі змінилися. 

—  Змінилися… — відповів задумливо.

      “Навіщо приховувати. Я тут не зважаючи ні на що… і цього вже досить, чи не так?”, - подумки продовжую.

—  Можете покликати її? — прошу у дівчат.

—  А сам? — Міла мружить очі.

— Самому не варто… — проводжу долонею по неслухняній гриві на голові. - на те є причина.