ГЛАВА 51

     Свят.

     Повертаюся на роботу й вмощуюсь на стільці. 

— Лимончика з’їж, бо аж занадто щасливий вираз на твоєму обличчі. - цідить Толік, визирнувши з-за свого ноутбука.

— Ось, тримай! - переписую цифри зі свого телефона на білий папірець, та простягаю його колезі.

—  Що це? - недовірливо запитує.

— Ти питав за подружку моєї дівчини. - пояснюю йому. - Тож… я поцікавився в неї, вона не проти.

—  Катюня. - читає ім’я з папірця, наче пробує яке воно на смак.

     Ось і на його обличчі з’явилася мрійлива посмішка. 

—  Дякую! - пригладжує неслухняну чорну гриву на голові.

— Образиш, я знаю де тебе знайти! - додаю.

— За кого ти мене маєш? - супиться.

     Ліпше  попереджу Толіка, аби потім не ображався! 

— Ти тіки не дуже, при нагоді, тисни руку її братові, а то ще пригадає, що ти вночі натовк йому пику. - заходжуся реготом.

— Очманіти… - протягнув Толік і ледве під стіл не з’їхав зі свого стільця.

— Та не парся! Він тебе не пізнає! - намагаюся заспокоїтися аби перестати сміятися.

— Вмієш ти нагнати жаху. - сердиться.

       А я лише копіюю його рухи того вечора, виписуючи руками у повітрі.

       Іванка.

      Тільки заношу ногу за поріг будинку, як Клавдія Степанівна, наче той рентген - сканує з голови до п’ят.

— Далеко, дівчино, ви зібралися? - примружує очі й, робить крок до мене, підхоплюючись з лавки, навіть подруг у бік посунула.

— У магазин. - намагаюся обійти.

        “От же ж допалася!”

— Аби тільки батьківські гроші, важкою працею зароблені витрачати… - бубонить. - А батьки знають?

— Знають. - кидаю сухе і нарешті обходжу.

       “Хто ж їй правду скаже, куди саме я крокую!”

— От ця сучасна молодь… - чую в слід. - А от ми коли були молодими…

       Це вона гарно сьогодні мені кістки перемиє зі своїми подружками.

       Хутко звертаю дворами, аби швидше дістатися місця, де домовилися зі Святом зустрітися. І…

       Помічаю Михайла, який крадькома рве сусідські квіти на клумбі.

— Не треба було, хай би росли собі. - тихо промовляю, все-одно він мене вже побачив.

— Та я ж від щирого серця! - для чогось виправдовується той.

— Ще скажи що ці стражденні квіти для мене. - здивовано промовляю.

— А кому ж? - закидає ногу, аби перелізти через маленький парканчик назад.

— Ось я тобі зараз! - верещить якась старенька, яка саме навела на “розкрадача клумб”.

— Я йому теж це кажу, не гоже квіти рвати. - відповідаю й припускаюся геть, користуючись моментом, доки стара перегородила дорогу Мишку. Ще мить, і почне його лупцювати за ті квіти.

— Зазіхнув на чужу працю… - репетує вона так, що чути на всю вулицю.

       Чи шкода мені його в цей момент? Квітів - дійсно шкода. Михайла - ні!

      Навпаки, якби його не зупинила старенька, навіть не знаю, чи змогла б його спекатися, бо по нав’язливості йому немає рівних. 

       Доки я добігла до парковки магазина, Свят вже встиг приїхати і чемно чекав мене, присівши на капот своєї автівки.

— Стрибай! - відкрив переді мною дверцята і я швидко прослизнула всередину.

— Я скучив! - одразу обійняв мене, притягнув ближче до себе і ніжно поцілував.

— Я теж скучила. - трішки зашарілася.

       Але потім пригадала випадок з Михайлом і озирнулася.

— Святе, поїхали. - поквапила його.

— Щось сталося? - сполохано запитав він. - Ти така, наче за тобою хтось женеться.

— Потім розкажу. - не хочу зараз витрачати наш дорогоцінний час на переказ пригод Мишка. 

        Вже за пів години ми опинилися за містом, на пагорбі звідки, здавалося, все місце як на долоні.

— Я вже й забула як тут гарно. - чесно зізналася.

       Тим часом Свят, як той ілюзіоніст, дістав стаканчики з кавою та коробки зі смачними суші, а на моїх плечах опинився знайомий картатий плед.

— Дякую за турботу. - тихо промовила.

         Ще хвилина нам знадобилася, щоб зручно вмоститися на капоті.

      Тимчасом сонце все ближче й ближче спускалося до лінії горизонту. Ще трішки очікування і почнеться казковий захід сонця. 

         Хлопець в якого закохана по самісінькі вуха поряд, природа, гарний краєвид, задушевні розмови, теплі обійми, смачна їжа, що ще потрібно для щастя?