ГЛАВА 30

     Свят

— Красинський, — окликнув мене колега. — Дякую за допомогу й за те, що відгукнувся під час відпустки.

— Немає за що, — відповідаю і кошусь на годинник.

— Хлопці, ось ви де! — шеф наздоганяє нас біля ліфта в офісі новобудови. — Гарна робота. Маю надію, завтра відпрацюємо в тому ж темпі. Звичайно, це відобразиться на вашій премії.

— Завтра? — перепитав я.

— Так, Святе! Ще завтра. Вибач, що висмикнув тебе з відпустки, але без тебе ніяк, — відповів керівник.

— Ми зі Святом будемо! — повідомив за мене Толік.

— Угу, — не надто радісним голосом додав я.

      «Чи є сенс повертатися вночі до заміського містечка, якщо зранку знову на роботу? У ліпшому випадку переконаюся, що вікно, де мешкає Іванка, світиться… Навряд чи вона змінить своє рішення. Тим паче, все одно не знаю, як покликати її на розмову, якщо мій номер вона сама ж і заблокувала».

      Вдома, поки вечеряв, спробував знайти Іванку в соцмережах. Удалося лише в Instagram, але її профіль закритий. Тож залишився ні з чим.

       «Завтра п’ятниця. Відпрацюю — і втечу на вихідні за місто».

       З цією думкою так і заснув від втоми на дивані, навіть не діставшись ліжка.

      Наступного дня після роботи вирішив забігти до квартири, прихопити деякі речі й чкурнути за місто. Та на півдорозі мене перехопив дзвінок матері.

— Святе, ти де зараз? — поцікавилася вона. — Треба, щоб ти заскочив до мене.

— Хіба що на хвилинку, — перевів погляд із керма на годинник.

— Чекаю! — і поклала слухавку. Я почав розвертати автівку.

      Іванка

      Вечір п’ятниці. Стара квартира зустріла напівтемрявою і до болю знайомим запахом дитинства.

      Батьки відразу взялися інспектувати обсяг роботи. Я ж попрямувала до своєї колишньої кімнати.

      Навіть постери залишилися на місці. Цікаво, а сховок мій уцілів? Відкинула килим, підняла одну з дощечок. Є…

      Дістала пошарпану коробку. Знову відчула суміш почуттів: смутку від дитячих помилок, підліткової наївності, жалю, образи й навіть відчаю.

      Ось і те саме фото Свята, позбутися якого бракувало сил. Він і не знав, що його фотографують, тому виглядав так природно й невимушено. Звичайно, з тих пір він змінився, став більш мужнім, але це лише додало йому привабливості в моїх очах. Незважаючи на свіже розчарування, образ на фото знову викликав ті щемливі почуття закоханості.

     Ще в коробці лежали дрібнички, які колись щось важили, а тепер стали лише відголосками минулих часів.

       А ось інше фото викликало зовсім інші почуття. Пригадалися приниження й стара образа. Знову в грудях запалахкотіло від нового болю й відрази. І не дивно, що я занурилася у спогади п’ятирічної давнини.

— Свят точно так сказав? — перепитую в Мілани та Майї, однокласниць Красинського, сховавшись у закутку шкільного подвір’я.

— Точно, точно! — дівчата перезирнулися. — Він буде чекати тебе ввечері саму, — додала Мілана.

— Тільки ти ж не збираєшся йти до Свята в цьому одязі? — скривилася Майя.

— А що не так із ним? — здивувалася я. Тоді вони здавалися такими дорослими, хоча різниця була всього у два роки.

— Ну, для п’ятнадцятирічної шмарклі може й нічого. Мама обирала? — і вони вдвох зареготали.

— Добре, не дамо тобі зганьбитися, — Мілана кинула до рота пластинку жуйки й почала інтенсивно жувати. — Ось! Хотіла продати, але бачу, тобі більше потрібно.

      Я маю це вдягнути? — оглянула короткий топ і спідницю, яка ледь прикривала сідниці.

— Красинському подобаються більш досвідчені й розкуті дівчата. Тож сама вирішуй… — підштовхнула мене Майя.

      «Взагалі не розумію, як дозволила себе вмовити. Як довірилася малознайомим дівчатам тоді? Напевно, почуття до Свята так сильно затьмарили розум, що критичне мислення геть вимкнулося. Як і інстинкт самозбереження…»