ГЛАВА 53

     Мама Іванки (Віра)

     Лікарня зустріла мене з чоловіком сирістю та стійким запахом хлору від щойно вимитої підлоги. 

—  Така молоденька… - промовила одна санітарка іншій, зиркнула на нас і швиденько зникла за зачиненими дверима.

      Тиша пригнічувала. Час тягнувся безкінечно. 

—  Все буде добре.- спробував мене заспокоїти чоловік.

      “Це ж наша дівчинка, єдина донька. Хіба ж можна заспокоїтися?” 

      А ось і сусіди не забарилися. Тільки їх бракувало для повного щастя. Клавдія Степанівна власною персоною з Катею і Михайлом. 

—  Ой лишенько, що ж це сталося? Варто було мені на мить втратити пильність і таке горе! - запричитала тітка Клава. - А я ж казала, аби Мишко мій був поряд, нічого б цього не сталося. Але ж ні, Іванка у вас самостійна! Світ такий жорстокий, а люди заздрісні. Яке ж гарне личко було у Іванки…

—  Мамо. - спробувала закрити рота їй Катря.

— Що мамо! Вчись на чужих помилках, аби самій на лікарняному ліжку не опинитися! - шикає на доньку.

      “У цієї жінки є взагалі поняття про тактовність?”

      Зате Михась її, стоїть насуплений, мовчазний, підпирає хребтом стіну, склавши руки на грудях. 

      Мені гидко, якщо чесно їх бачити і чути. Мова про мою дитину, хай причитає в іншому місці.

      Сіпаюся, щоб розказати куди їй йти, але чоловік хапає за руку і обіймає. Напевно все зрозумів без слів.

— Дякуємо, сусіди, що підтримали в таку складну хвилину, але зараз зі сім’єю хотіли б залишитися наодинці. - сухо промовляє. 

      Після цих слів Клава позадкувала.

— Ходімо, щось нам тут не раді… - звернулася ображено до Михайла.

—  Отака вдячність за все, що ми для них зробили. - додала синові пошепки, але ж чути все-одно.

— Катю. - окликнула дівчину я. - Чи не могла б ти затриматися на хвилинку?

— Звичайно. - відповіла Катря і підійшла ближче до нас.

      На відміну від своєї матері, вона виросла напрочуд вихованою дівчиною, навіть дивно, якщо чесно, що в одній родині може бути настільки різне виховання.

       Чому так кажу? Ну хоч тому, що здається мені, що Мишко далеко не відійшов від любої сусідоньки та її впливу.

        Нарешті ми залишилися у довгому передпокої лікарні втрьох. 

— Катюню, розкажи, будь-ласка, що сталося. - благально попросила її.

— Та я багато не бачила. Ранком ми попрощалися, бо Іванка поспішала до магазину за продуктами. А потім прибігла Майя, з криками, що якийсь невідомий чоловік вилив на Іванку їдкий розчин та втік. Доки я вибігла на двір то Мілана вже встигла викликати швидку і надати першу допомогу. 

— Може Іванка з кимось сварилася, чи була стурбованою? Може їй хтось погрожував? - запитав чоловік.

— Та ні. - пересмикнула плечима Катря. - В неї було все добре, вона почувалася щасливою. 

       Дівчина замовкла, бо саме в цей момент до приміщення, як той нестримний вихор увірвався Свят Красинський.

— Де вона? З Іванкою все добре! - переводячи подих видав той.

      Чоловік одразу насупився, та стиснув кулаки. Цього разу вже мені прийшлося його тримати за руку, аби той заспокоївся і не накоїв дурниць.

— А ви молодий чоловіче, що тут забули? - цідить мій благовірний.

— Я кохаю вашу доньку. - промовив Свят, розправивши плечі. - Я маю бути тут.

— Це не аби які слова! Ними не кидаються. - суворо промовив чоловік.

— Свят хороший, у них з Іванкою все серйозно. - пропищала поряд Катря і спробувала стати на захист хлопця. 

       Та Красинський і не думав ховатися за дівчину. 

       До такого розвитку подій я була точно не готова. 

       Звичайно, я знала про підліткову закоханість доньки, але що Свят, ось так при свідках освідчиться в коханні до неї… Я точно знаю не про все. Вірніше Іванка розповідає мені далеко не все. 

— Катре, тебе ще довго чекати? - роздратовано цідить Клавдія, яка знову повернулася щойно.

— Красинський, а ти що тут забув? - обводить його прискіпливо поглядом з голови до самісіньких п’ят, наче якогось волоцюгу щойно застала за чимось ганебним. 

       Гірше ситуацію важко вигадати. Повітря наче наелектризоване навколо, така напруга між нами.

— Ходімо, мамо. - Катря вчепилася їй у рукав і намагається потягнути до виходу.

— Проміняли достойного хлопця на гульвісу, та ще й дивуються, чому то донька у лікарні. - прискає отрутою сусідка. - Свята простота.

— Ходімо Катрю! - задирає догори підборіддя і вже вона тягне доньку за собою в бік виходу.

      Ми з чоловіком лише перезирнулися від такого нахабства. Ось тобі й чорнорота сусідонька! Добре, що свого часу життя склалося геть в іншому місті.