ГЛАВА 56

     Свят.

     Моя дівчинка. Їй боляче. А я нічим не можу допомогти. 

     Я так і не зміг побачити Іванку. Вчора до неї ще не пускали. Сьогодні ж зі самого ранку в лікарні.

     Перебираю нервово холодними пальцями ручки пакунка зі фруктами, які я приніс для неї.

— Доброго ранку, юначе. - вітається батько Іванки і сідає біля мене поряд.

— Добридень. - киваю у відповідь.

     Одразу відчув певну напругу, але чоловік поводив себе спокійно, тож і я трішки заспокоївся.

— Отже ви в серцях вчора стверджували, що кохаєте мою доньку. - почав він першим. - Навіть зараз? В таких обставинах.

— Особливо зараз. - випалив ні на секунду не сумніваючись. 

— Навіть, якщо її зовнішність ніколи не буде такою, як була раніше? - примружив очі той, очікуючи на мою відповідь, уважно спостерігає за моєю реакцією.

— Тим паче. 

— А що на це скажуть ваші батьки, чи друзі? - знову лунає з його вуст чергове провокуюче питання.

— Вона мій світ. - мій голос зрадницьки починає тремтіти від почуттів, які беруть гору наді мною. 

— Ну що ж! - він поплескав мене по плечу. - Тоді ходімо, юначе. Думаю, що Іванка вже зачекалася. - ледь помітно посміхнувся.

     “Мені здається, чи думка батька Іванки справді змінилася щодо мене?”

     Хочеться вірити, що так і є, бо наміри мої справді серйозні.

     Іванка.

    Звичайно, моя шкіра виглядає жахливо, та ще й досі палає, незважаючи на ліки. Але чи мені скаржитися? Насправді мені пощастило. Моє обличчя врятувала реакція, та худі, яке було одягнене того ранку. Рукавом і прикрила більшу частину обличчя. Лише трішки речовини потрапило на чоло скроню та шию. Принаймні мені так сказали лікарі.  Головне - зір не постраждав.

— Відріжеш чубчика, і взагалі ніхто не здогадається. - підбадьорює мене Катря, яка сидить поряд на кутику ліжка.

     Моє обличчя та рука у стерильній пов’язці, але після того як, нарешті, поглянула на себе в дзеркало, мені по-справжньому стало легше.

      А щодо Мишка, то я і не сумнівалася, що той швиденько змінить свою думку. Навпаки, намовила Катрю, аби та допомогла, і трішки перебільшила. Принаймні з квартирою так точно, але ж йому і тітці Клаві про ці подробиці дізнаватися зовсім не обов’язково. Чи не так? Для них я перестала бути “підходящим варіантом” з квартирою. 

     І так,  з батьками  вже встигли прослухати запис розмови Мишка з Катею. Бачили б вираз на обличчі тата. Він лише протягнув: “Ось тобі і нахвалюваний “хороший хлопчик”.

— Доброго ранку, люба. - ласкавим голосом промовив Свят, який саме зараз увійшов до моєї лікарняної кімнати.

      Я спочатку з пересторогою поглянула на тата, потім на Свята. Та вираз на обличчі батька, навпаки, був привітним, тож я трішки заспокоїлася. Невже вони поладнали?

      Свят тут, він не втік, не відмовився від мене, після перших труднощів… Яке ще підтвердження мені потрібне?

— Я ще забіжу. - прошепотіла Катря, підхопила свою сумочку і попрямувала до виходу.

— Піду пошукаю Віру. - усміхнувся батько і теж попрямував до виходу.

     І ми, нарешті, зі Святом залишилися наодинці.

— Як ти? - з ніжністю у голосі запитав Свят і сів поряд зі мною.

— Вже краще. - прошепотіла і притулилася до нього, коли він мене обережно обійняв.

— Кохаю тебе. - невагомо цілує мене в губи.

— І я тебе. - розчулена повторюю. - Але як далі Свят? Після цього випадку батьки навряд чи залишать мене тут. 

— Ну що ж. Я давно планував відкрити власну фірму. Яка різниця в якому місті. - посміхається він.

— Правда? - з надією в голосі цікавлюся.

— Звичайно! Як я без тебе… - перебирає в своїй долоні мої тоненькі та холодні від тривоги пальці.

     “Як я без тебе!” - додаю подумки.

     А ще хотіла “відпустити його”… Та у Свята на рахунок цього, виявляється зовсім інші плани.