ГЛАВА 46

     Іванка.

     Відчиняю й ковзаю поглядом по майстрам. Як же ж вони не вчасно.

    Відчуваю, як щоки палають. Удвох зі Святом, як ті підлітки, яких застали батьки на чомусь геть цікавому.

      Майстри ж діловито крокують до кімнати, швидко потиснувши руку Святові для привітання.

      Ми ж з Красинським залишилися в передпокої.

— Заїду за тобою ввечері? - не відводить від мене погляду та ласкаво посміхається Свят.

— Добре. - ствердно киваю, а у самої співає все всередині.

      Помітно, що він не хоче йти, а я його відпускати, але обставини ніхто не відміняв, тож… трішки терпіння нам обом.

— До вечора. - стаю навшпиньки й легенько цілую його в губи, таки не стрималася. 

       Свят жадібно ловить кожен мій рух.

— До вечора! - повторює за мною.

— Хазяйко… - гукає мене один з робітників.

— Біжи. - Свят самостійно відчиняє двері. 

       А я ще якийсь час стою на порозі, хоч лещата ліфта вже зачинилися за ним.

— Мене зустрічаєш? - глузує Клавдія Степанівна.

     “Її лишень бо не вистачає. А ще мить тому, я почувала себе такою щасливою! Це ж треба, як пощастило, що вони зі Святом вчасно розминулися!”

— Робота кипить! - обводить поглядом працівників і тягне мене за руку в бік кухні.

— Ти контролюй цих горе-працівників, а не марно огинайся. Видно ж що “тяп-ляп” клеють, аби руки в них повідсихали так робити свою роботу.  - сипле прокльонами.

— Взагалі не розумію де твої батьки знайшли цих криворуких. Мишко врази ліпше шпалери клеїть. 

      “Та вже чула про вашого синочка… А ще він майстерно вміє шахраювати, чомусь не додає і про цей його “талант” теж!”, - крутиться на язиці.

— До котрої години працюватимуть? - роззирається на всі боки, напевно, шукає за що б “зачепитися” знову, аби вилити гору бруду. 

— Доки не закінчать! - пересмикую плечима.

       Клавдія Степанівна невдоволено закочує очі. 

— Приходь сьогодні раніше. Треба обговорити деякі моменти. Я тут щойно спілкувалася з твоїми батьками… - продовжує діставати.

— Не обіцяю… - відповідаю сусідці, хоч і не ввічливо обривати на півслові, але її не переслухати.

— Що це ще таке, любонько? - витріщилася на мене.

— Просто роботи вистачає. - не буду ж я інформувати про свої плани, я ще жити хочу, бажано спокійно.

— Яка ще робота? - підперезала боки руками, наче я щойно бовкнула якусь нісенітницю.

— Що може бути важливіше твого майбутнього?

       “А й дійсно. Тільки моє майбутнє точно не варто обговорювати з цим сімейством!”

— Перепрошую, але ви мені не матір, щоб я перед вами звітувала! - спокійно додаю.

“Може й досить жорстко звучить з моїх вуст, але справді, дістала, пхати свого носа всюди!”

      Вона аж повітря повний рот набрала аби бовкнути чергову бридоту, почервоніла, але ні пари з вуст. Нарешті пішла геть. Яка радість!

      А ще ж попереду якось вислизнути з будинку ввечері, аби залишитися непоміченою, та ще й повернутися додому.

—  Увечері поговоримо. - видає роздратовано й, крокує геть.

       Клавдія Степанівна.

      Ох і невісточка мені дістанеться, щоб її. Аж заціпило, так мене вивела з рівноваги ця вертихвістка. 

     Робота в неї… Погляньте лишень… Хвостом вирішила десь крутнути, доки залишилася без батьків. Не інакше. Лишень бо прикривається зайнятістю.

     Синочком моїм надумала перебирати? Та на її місці хапалася б міцно за Михася і трималася, як блоха кожуха. Такого парубка де ще знайде? 

      Та ж ні… Ці сучасні хтиві дівчата. Треба одразу вибивати з них цю розпусту, але ж не можна зараз. Бо рибка ще зіскочить з гачка і тоді бувай квартирка. А я вже все спланувала. Та й так зручно, в одному будинку. Бо старість вже не за горами. А від Катрі не дочекаєшся. Вийде заміж, чкурне тіки й п’яти мелькнуть за рогом.

       Тож міцно стискаю щелепу, аби не бовкнути те що крутиться на язиці. 

      “Не матір їй. Звісно! Аби рідна була, вже б давно отримала по губах за такі слова! Гадюки шматок примхливої та невдячної! Нічого, ось одружиться на тобі Михась, швидко виб’є з тебе всю дурість. Будеш тиха та покірна!”

—  Увечері поговоримо. - промовляю й виходжу з цієї квартири.

      Зібрала всю силу волі, щоб не надавати цій шмаркачці поза вухами. 

      “Гляньте на неї! Доросла стала! Варто батькам за поріг!”

      “Терпіння… терпіння… “ - повторюю і крокує геть.

      Аж досі підкидає, так із рівноваги вивела ця шмаркачка.

— Алло! — нервово випалюю, прийнявши виклик на стільниковому телефоні від сусідки.