ГЛАВА 32

     Свят.

     Вона.

     Роблю крок в середину ліфта.

     Іванка ж завмерла, чи то мені так від несподіванки здалося. 

     Як назвати те, що я натрапив на неї в ліфті? Співпадіння. Кара чи доля. 

     Скільки шансів ось так зустрітися? Один на сотню… більше. 

    Мої батьки живуть на третьому поверсі цього будинку, я ж мешкаю вже давно окремо. Її стара квартира на сьомому. І ми… В одному ліфті.

    Чи є що нам сказати один-одному після всього, що відбулося. Після того, як дівчина заблокувала мій контакт. Це її вибір? Це фінал? Злякалася? Передумала? 

     Чи взагалі було щось між нами? Якщо так, то що саме? Відлуння минулої закоханості в Іванки. 

     Зрозуміла, що помилилася? Прикро… боляче… Відчуваю себе безпорадним.

     “Чи не забагато питань, відповіді на які я не знаю?”

— Ну привіт. - вітаюся першим.

— Привіт. - ледве чутно відповіла,  самими губами.

      Сам тону в емоціях, що навіть забув як дихати.

     Щойно спробував скоротити відстань між нами, як лещата ліфту знову розійшлися і до кабінки увійшла сусідка, обвівши нас обох прискіпливим поглядом.

— Вгору! - вигукуємо одночасно.

— Нічого, прокатаюсь! - не розгубилася пенсіонерка та ще й стала між нами.

      “Зроби хоч щось”, - свербить думка в моїй голові.

      Але що? Що я маю вдіяти? 

      Аж вилиці напружилися.

    Ось вже і сьомий поверх, ліфт зупиняється, а я не вигадав нічого ліпшого ніж вийти слідом за Іванкою, бо все ще не відступився від спроби поговорити по душам. З’ясувати причину її зневіри, розчарування в мені чи образи.

      Іванка.

      Мій поверх. Аж пульс стукає у скронях. Невже ось так банально все закінчиться? Але ж і у ліфті не залишуся! 

      Щойно вислизаю з ліфта, як на порозі одразу зустрічаюся з моїми родичами і не тільки. Вхідні двері навстіж. Це ж треба, гірше не вигадаєш. Ще й Свят тупцює позаду. 

       Оце так ситуація!

      Моя мама переводить погляд від Мишка до Свята й у зворотному напрямку, ретельно розглядаючи обох, примруживши очі. Напевно, вже встигла тричі пошкодувати, що з батьком вирішили зробити такий серйозний крок. Звичайно, для неї я — усе та ж мала дівчинка, яка раптом виросла й, якою цікавляться хлопці.
      Чи я перебільшую? Здається, цього разу ні. Бо як пояснити що забув Свят на моєму поверсі. Наче ж не сусіди…

      Чому пішов за мною? Якщо сам тоді відштовхнув…

—  Святе, а ти бува не заблукав? - глузливо запитує Михайло, щоб його.

      У Свята аж щелепу зводить після цих слів. Напружено крокує у бік сходів.

— Ось ти де, Михайле! — вигукує його матір і ледве розминається зі Красинським на сходах. — А мені тітка Тамара сказала, що ви, любі сусіди, надумали повернутися, ось я й зметикувала, де сина шукати. Бо ж йому та Катці біля вашої Іванки як медом помащено!

     Не дивуюся її красномовству. Клавдія Степанівна завжди бовкала все, що спаде на думку. І сьогодні, звісно, не виняток.

— Святе Красинський, кого я щойно бачила?! — проводжає  поглядом Свята, який кинувся геть сходами. — Що це він забув на вашому поверсі? Наче ж до вподоби були інші дівчата… Що йому робити поряд з порядними? — тихенько шепоче, зиркаючи на мене, чи почула я.

      А я почула. Тому вона одразу стискає губи й знову переключається на мою матір. У повітрі повисає незручна пауза.

— Та що це ми гостей у коридорі зустрічаємо! — першою схаменулася мама.

— А я ще гадала, куди це зник мій Мишко! — нахабно, як на мене, крокує до кухні жінка, навіть не роззулася. Спершу роззирається, потім старанно витирає стілець і лише тоді сідає — майже по центру кухні. — І що це ти слухавку не береш?

— Руки були зайняті, — діловито відповідає  той.

— А вас, любі сусідоньки, яким вітром занесло? — одразу перемикається на моїх батьків. — Нарешті зрозуміли, що в рідному місті таки краще? Ох і ремонту ж скільки треба буде, щоб привести все до ладу!

— Ми роботи ніколи не боялися, — відповів мій батько й обійняв мене за плечі.

— А ми не повернулися, — почала виправдовуватися мама. — для єдиної доньки хлопочемося.

       Бувша сусідка знову зиркає на мене з-під лоба.

— А виросла як! Я ж її ще пам’ятаю отакісінькою! — знову затягнула свою пісню Катчина мати. — Михайле, а тобі вже досить тут огинатися, бо й удома робота чекає. Он Катька зі самого ранку ні разу не присіла. Впораєшся швиденько — тоді й тут допомагай, на здоров’я. Ти ж у мене хлоп міцний, здоровий та працьовитий.

— Я, напевно, теж піду, ще дещо треба викинути на смітник, — промовила я, бо якщо чесно, зовсім не хочу, щоб ця жінка мене знову розглядала.

      “Катьку люблю, от чесно, а її родичів — якось не дуже”, — промайнула думка.