ГЛАВА 7

      Свят.
     Сам не знаю, чому сполоханий вигляд Іванки викликав у мене посмішку. Вона виглядала такою збентежено-зляканою, що одразу відкинув пропозицію Мишка приєднатися до них.

       «Ще зімліє, щойно опиниться зі мною поряд!» — припустив і знову посміхнувся.

      Треба негайно під душ, здається, від кіптяви та поту весь тепер щільно вкритий липким пилом і брудом.
     Так і зробив. І вже за кілька хвилин насолоджувався тим, як тепла вода цівками стікає по оголеному тілу.

        Нахилив голову, підставляючи під потік, заплющив очі.

       «А це вже трішки дивно!» — аж рукою оперся об стіну й долонею витер мокре обличчя.

     Варто було лише на мить заплющитися, як уява одразу намалювала злякані, великі, наче в оленяти Бембі, зелені очі.

       «Пф!» — видихнув.
       «Примариться ж таке!»

      От і позавчора на підсвідомому рівні здалося, що хтось стежить за мною. Настільки сильно, що навіть вдивлявся в темряву хвилин з п’ять через шибку у вікні! Звісно, нічого так і не вдалося розгледіти, але відчуття не полишало, доки міцно не заснув, обійнявши подушку.

       Іванка.
     Народу справді — ніде яблуку впасти. Але ми все-таки примудрилися втиснутися поміж двох крислатих дерев у затінку.

— Ну що, на пошуки чоловіка твоєї мрії? — видала Катька, стягуючи з себе коротку сукенку.

— А я не підійду на цю роль? — знову затягнув свою пісню Мишко та, червоніючи, провів долонею по неслухняному волоссю.

— Ви посперечаєтеся через місяць, а мені що робити? Бути між двох вогнів? Дзуськи! — примружила очі подружка.

— Чому одразу посперечаємося? Може, ми житимемо душа в душу, — склав руки на грудях Михайло.

— А моєї думки ніхто не хоче запитати? — підперла боки руками, навіть притупнула від такої нахабності.

— Ні! Ми твої смаки знаємо! — вигукнули одночасно.

— Пф! — закотила очі.

— Ти з нами на той берег? — запитав Катчин брат, підморгуючи.

— Я вас тут почекаю, — удаю, наче й досі серджуся.

— Точно? Та тут недалеко! — показав пальцем у бік іншого берега.

— Точніше не буває! — відповіла без вагань. Насправді ж я навряд чи дотягну до середини водойми, а там як пощастить.

— Як скажеш… — зітхнула Катя.

— А може, все ж? — з надією перепитав Мишко.

— Іншого разу! — кинула їм услід і, приклавши долоню до лоба дашком, спостерігаю, як вони вдвох швидко занурюються у воду.

      Мишко одразу перейшов на брас. Катька з окликами намагається наздогнати його, а я лише змочила п’яти на березі — та й годі.

        Та від споглядання друзів мене відволікли регіт і гамір зовсім поруч.

— Юрко, зганяй за пивом! — вигукнув один із компанії, яка щойно підійшла.

— А чого я? Минулого разу бігав! — знервовано відповів той.

— І я, пацани, пас. Пошліть когось іншого, — відмахнувся третій.

— Мала, сходи за пивом для класних хлопців, — нахабно звернувся один до мене.

— З якого це дива? — обурилася, бо неабияк здивувалася їхній зухвалості.

— Ти чого до дівчини чіпляєшся? — перебив інший і нахабно приобійняв мене. — Ти ж симпатична. Як звати?

— Не чіпай мене! — різко прибрала його руку.

— Чого ти, ми лише хочемо познайомитися, — облизнувся той і навіть не збирався відступати.

— Щось не пригадую, щоб я переходила з вами на «ти»!

— А ти тут сама? Де твоя компанія? — роззираючись довкола, поцікавився нахаба й знову потягнувся руками.

— Не сама, звичайно! — наголосила.

— То де ж вони? — і знову поліз до мене.

— Та ось! Не туди дивишся! — пролунав голос Свята, а потім його кулак добряче вгатив найнахабнішого.

— Знайомі люди… — стиснув долоні той, і двоє решти не забарилися опинитися поряд. — Чого тобі?

— Дівчину облиш! — з викликом кинув Свят.

— А то що? — вигнув плечі найбільший нахаба.

— А то знову отримаєш! — Свят відштовхнув його так, що той ледве втримався на ногах.

       А я стою, розгублено кліпаю. 

      Це що ж таке відбувається? Невже сам Свят вступився за мене? Очманіти!