ГЛАВА 27

     Іванка

    Мені не вистачило п’яти хвилин, щоб прослизнути непоміченою до будинку. Ледве зробила перші кроки, аби повернутися, як поряд зупинилася знайома червона автівка.

— Ти що тут робиш? — вигукнув Михайло, оглядаючи мене з голови до самісіньких п’ят.
— Не бачиш? Спортом займаюся! Бігаю! — видала перше, що спало на думку.
— М-м… У піжамі? — поцікавився той.
— У кожного свої дивацтва! — спокійно промовила й, обійшовши їхню автівку ззаду, зайшла у хвіртку.

     «Та моїй витримці зараз може позаздрити будь-хто! Особисто сама в шоці!»

     Чи то нічні обійми Свята виявилися такими цілющими, чи то кохання лікує, але зранку, як не дивно, горло майже не боліло.

— Я страшенно голодна! — промовила й упевненою ходою попрямувала на кухню.

— Уявляєш! — збуджено почала Катя. — А я вранці до стоматолога так і не потрапила.
— Знову черга? — зосередилася я на розмові з подругою, наче Михайла в кімнаті й не було.

     «Хай думає що завгодно! Ще трішки — і мене тут більше не буде!» — заспокоювала себе подумки.

— Ні! Не повіриш! Учора вдень і на ніч випила протизапальний засіб — і вуаля: нерв перестав докучати, а до ранку навіть набряк спав. Може, й добре, що я вчора не потрапила до лікаря!
— Марно тільки купу дизелю витратив! — буркнув Михайло, але хто на нього зважає.

     «Я так точно ні! Бо від емоцій, які переповнюють, пурхаю, немов метелик!»

     Чи правильно я вчинила, поводячись учора так розкуто? Яка різниця! Принаймні зробила те, що хотіла, — і байдуже на умовності, забобони, перестороги.

     Ніч зі Красинським! Очманіти! І нехай між нами нічого не було, але буде — неодмінно буде! З дівчиною, яка байдужа, не поводяться так турботливо й ніжно, не дбають і точно не переймаються, що вона щезне. Серце ж не може помилятися! Правда?

      Михайло

     Де вешталася Іванка в самісінькій нічній піжамі, я потім дізнаюся. А зараз відчуваю, як мозок пухне від їхніх дівочих теревенів, але слухаю уважно — у них той єдиний ключ до всього.

     Постукую нервово пальцями по стільниці кухонного столу, на якому лежать телефони дівчат.

     Пам’ятаю, якось сестра прохопилася, що паролі в них схожі: їхні дати народження, тільки навпаки. У Іванки — Катин, у Каті — Іванчин.

     Цікаво, правда?

    Та від думок відволік екран Іванчиного телефону, який несподівано ожив, ще не встиг заспівати якоюсь попсовою мелодією. Але ім’я вже світилася кляте — «СВЯТ». От щоб його тричі!

     Моя реакція була майже спортивна: простягнув руку й швидко відбив виклик. А потім змінив у контакті Красинського номер. Так просто… Але достатньо, щоб під іменем "Свят" був зовсім інший номер. І — в блок «настирливого залицяльника», який має нахабство знову наярювати МОЇЙ Іванці. Так йому й треба! Як полегшало відразу!

      Ще й залишився непоміченим. Талант не проп’єш!

— Дівчатка, а зробіть і мені канапки! — проспівав задоволено.
— А що це ти такий люб’язний? — здивувалася Катя.
— Так просто. А що, не можна? — відкинувся на спинку стільця і склав руки на потилиці.

     А життя потрошку починає налагоджуватися й грати яскравими барвами!