ГЛАВА 40

     Іванка.

     Саме допивала вранішню каву з канапкою, коли почула клацання  замка. 

     Не встигла навіть насолодитися ні ранковою кавою, ні хвилинами тиші та спокою.

— Це ти Катю? — подаю голос.

— Так це я… — прошамкав Михайло, імітуючи голос сестри.

— Не смішно. — огризнулася у відповідь. 

— І тобі доброго ранку, люба! 

— Яка я тобі люба? - здивовано кліпаю.

— А що таке, досі не звикла до нового статусу?

— Якого статусу Михайле? Ти часом нічого не переплутав? 

     Натомість той лише скорочує відстань між нами.

— Ми вже скільки часу мешкаємо разом, зараз ти на моїй кухні. Хіба це не привід… — нахабно посміхається. — познайомитися  один з одним ближче.

      “Що він верзе? Наче це його власне помешкання, а не квартира його батьків.”

— Не підходь! Чуєш! 

— Не чую! — торкається вух цей блазень. — Досить бігати від мене Іванко. 

      Затискає мене в куток біля кухонної стільниці, виставивши свої ручища по обидва боки. 

—  Тобі потрібен надійний, працьовитий чоловік, а не гульвіса, який кине тебе вагітною. —  продовжує вмовляти. — А я не такий, готовий навіть одружитися на тобі.

      “На кого взагалі розрахована його промова? Заміж за Михайла? Яка маячня!”

      Мене здається, чи він зараз націлився знову спробувати мене поцілувати. От халепа.

      Та в цю секунду роздається дзвінок мого стільникового.

— Відпусти. — сіпаюся та намагаюся дістатися до телефона, але той вправно випередив мене.

— Алло. — приймає виклик і рявкає у слухавку першим.

— Тобі ніхто не казав, що ти нестерпний нахаба. — гримаю у відповідь. — Де взагалі твої манери?

     Та мені здається, його лише тішить мій гнів та обурення. Інакше, як пояснити цю його зухвалу посмішку? Невже колись настане той день і я його ніколи більше не побачу?

— Куди це ти зібралася? — кидає мені вслід.

— Подалі від тебе! - відповідаю та швидко як тільки можу забираюся з цієї домівки.

      Михайло.

      Біжи-біжи… Далеко не втечеш.

      Облизую губи й допиваю вже холодну каву з її кружки.

      “Іванка”, - промовляю, наче куштую на смак її ім’я.

      Не відступлюся, навіть не мрій. 

      Витираю великим пальцем свої губи і посміхаюся. 

      Нехай ще пограє в недоторку, все-одно буде моєю.

      Свят.

      Знову робочий тиждень розпочався. Тільки от робота взагалі не йде. Замість того розглядаю листя за вікном. 

       Зате Толік, з яким ділю один кабінет на двох з завзяттям щось друкує на своєму ноутбуці.

— Толіку… 

— М-м, чого тобі. — відгукується, правда не відразу.

— Позич свого смартфона на хвильку. 

— Тобі нащо, свого не маєш? — здивовано кліпає той.

— Маю, але потрібен твій.

— Дивний ти Красинський. — пересмикує плечима. 

— То я візьму? — знову запитую, але той не реагує.

       Ну що ж… Тягнуся до його стільникового.

— Розблокуй… 

— Дата заснування фірми. — бурмоче у відповідь.

      Забуваю як дихати, доки льодяними пальцями набираю номер Іванки. Один гудок, другий, третій… Аж у скронях гупає пульс. 

— Алло! — неочікувано лунає з слухавки чоловічий бас і я миттєво скидаю виклик.

— Задовільнився? — колега відволікається від екрану.

— Ні! — важко видихаю, а потім видаляю номер, який щойно набрав і повертаю йому телефон.

      “Чи мені примарилося, що голос зі стільникового був дуже схожий на голос Михайла?”

— Агов, Красинський! — висмикнув мене з роздумів інший колега, який щойно наблизився до мого стола.

       Я був настільки зосереджений на власних думках, що навіть не звернув увагу коли той з’явився.

— Що? - питаю і витріщаюся на нього.

— Не що, а хто! — зауважив той. — Там тебе якась дівчина шукає.

— Дівчина? — здивувався, та підхопився з місця.

— Угу. Чекає внизу. — кивнув той і вони з Толіком перезирнулися. 

      Варто мені було відійти від них на декілька кроків, одразу почув коментар в свою адресу: “І що вони в ньому знаходять…”

       “Байдуже!”, — з сумом посміхаюся і крокую сходами вниз.