ГЛАВА 29

      Іванка

     Чого я чекала? Розмови зі Святом? Та він просто зник. Марно виглядала, що ось-ось засвітяться вікна в його будинку чи випадково зустріну його. Звичайно, хотілося поглянути йому в очі, зрозуміти, чому він знову вчинив зі мною так.

      Образа на Красинського боляче шкрябає всередині, віддає неприємним щемом і змушує повільно сходити з розуму від очікування.

— Я, звичайно, не проти, щоб ти запізнилася на свій автобус, — Михайло відволік мене від роздумів. — Бо якщо ти продовжиш у тому ж темпі, то, зрештою, так і буде.

— Та йду я, — хапаю свою валізу і нарешті виходжу з будинку.

— Я вже сумую, — промовляє Катя й допомагає мені з речами. — Обіцяй, що зателефонуєш, щойно опинишся вдома.

— Спробую, — відповідаю подружці, а сама ще раз ковзаю поглядом по будинку Свята.

— А Красинський поїхав ще вчора! — в’їдливо додає Михайло, прочитавши мої думки.

— Байдуже, — відповідаю, хоча насправді це неправда.

      Хто ж зізнається йому, що, зрештою, хлопець виявився недалеким від істини: Красинський таки погрався зі мною й зник.

      Всю дорогу до зупинки я мовчала. Здається, ця відпустка не додала мені сил, а навпаки — забрала останні.

— А ми теж вранці повернемося додому, — підсумувала Катя. — Треба допомогти батькам із ремонтом кухні, тож розваги скінчилися.

— Мої теж натякнули на серйозну розмову, — відповіла я. — Навіть не можу уявити, що це може бути.

— Щасливої дороги, — обійняла мене подружка, коли на горизонті з’явився автобус.

— Дякую, люба. Я теж уже сумую за тобою, — прошепотіла я.

— А цьомки на прощання? — весело вигукнув Михайло.

І на що він лише розраховує?

— А більше тобі нічого? — Катька потягнула брата назад до автівки. — З тебе й одного поцілунку досить.

      «Звідки дізналася? Чи то від її пильних очей неможливо нічого приховати, і насправді вона знає більше, ніж говорить? Чи то вже в мене параноя почалася від стресу й суму?»

      Піднялася сходами автобуса, прилаштувала речі та знайшла своє місце. Містечко замайоріло все далі й далі, доки зовсім не щезло за деревами лісосмуги.

      «Ось і все!» — промайнула думка.

      Відчула, як у кутиках очей почали збиратися непрохані сльози.

      «Бувай, Свят Красинський! Може, й добре, що ти обійшовся зі мною так. Більше я не буду тішитися ілюзіями щодо тебе».

     А вдома — затишок. Тиша. Спокій. І можна навіть уявити, що то був сон, нічна примара, яка розвіялася з настанням ранку. Тільки тіло пам’ятає приємну млість від його дотиків і поцілунків. Невже можна так гарно грати, коли людина тобі зовсім байдужа?

     Вранці сонна попрямувала на кухню, де мама, як завжди, готувала сніданок, а батько розливав по горнятках гарячу ароматну каву.

— Сонечко, доброго ранку, — проспівала мама. — Я думала, ти сьогодні спатимеш довше.

     Я лише пересмикнула плечима.

— Щось допомогти? — поцікавилася в неї.

— Сідай, поснідаєш із нами. Тим паче є розмова. Не бачу сенсу відкладати.

— Добре, — зайняла місце навпроти батька. Майже одразу біля мене опинилася чашка з кавою.

— Доню, — почала мама. — Ми з батьком довго говорили, доки тебе не було, і зійшлися на думці, що ти в нас уже доросла та самостійна…

— Цікавий початок, — натужно посміхнулася.

— Ще так склалося, що з’їхали квартиранти з помешкання, де ми жили перед переїздом, — додав батько. — Тож ми вирішили продати те житло і придбати зручну квартирку десь поряд. Як тобі така пропозиція?

— Тим паче ти в нас дівчинка серйозна, гарно навчаєшся. Можливо, пощастить і зустрінеш гарного хлопця, вийдеш заміж… — мрійливо додала мама.

— Навіть не знаю, що на це відповісти, — промовила я.

      «Нічого собі — власне житло! Це ж так круто!» — додала подумки.

— У будь-якому випадку, — продовжив батько, — варто на вихідних відвідати ту квартиру, поглянути, в якому стані її залишили. Навести лад і звільнити від меблів та мотлоху, який ми колись там залишили.

— Я теж маю поїхати з вами? — запитала, а серце вже зрадницьки підскочило.

     «Знову схопилася за тонку можливість опинитися зі Святом в одному місті? Які шанси випадково зустріти його у великому місті? Один до тисячі? Чи ще менше? Видно, досвід мене нічому не навчив, якщо відразу подумала про це! Скільки гуль треба набити, щоб остаточно позбутися Свята Красинського?»