ГЛАВА 44

     Іванка.

— Які плани на сьогодні? — цікавиться Катря за вранішньою кавою.

— Зараз поснідаю і повернуся до квартири. Має прийти рієлтор, а також робітники, щоб доклеїти шпалери в кімнаті. 

— Рієлтор? — здивувалася подружка. — Так швидко. Ти не казала, що знайшла рієлтора. Чи це батьки?

— Ні. Він сам мене знайшов. — пересмикнула плечима я, дожовуючи. — На моєму телефоні був пропущений виклик. Вірніше не так, Мишко нахабно взяв слухавку, але вже роз’єднало, тож я перетелефонувала. Виявляється, що потрапила на агентство з нерухомості. 

— Зрозуміло. А яке саме? — цікавиться Катря.

— Ось це. — показую їй на телефоні бо вже встигла знайти і перевірити чи це бува не шахраї.

— М-м. — протягує і якось дивно посміхається. — Доречі, саме це агенство найкраще зараз у місті. Гарний вибір. — заспокоює.

— То ви все ж таки вирішили продати квартиру? — з сумом у голосі цікавиться.

— Поки що батьки радять прицінитися. — розмірковую і йду мити кружку з під кави.

      А потім швиденько збираюся і досить вчасно, бо в цей момент до квартири, наче той вихор, вривається Михайло. Тож я зникаю, доки його увага перемкнулася на Катрю.

       Катря.

— Ти-и… — протяжно шипить Михайло і скорочує відстань між нами.

— Я! І що? — з викликом кидаю і кружляю разом з ним навколо столу.

— Зізнавайся! Це ти все спланувала! — гримає.

— Про що це ти? — вмикаю дурепу.

— Ти знаєш! — кричить.

— Ні! Не знаю! 

— Це ти підмовила тих посіпак. Через тебе я порпався у смітті.

— Яких ще посіпак? — здивовано кліпаю очима. — Я нікого не підмовляла. А я то думаю, чим це тхне!

       “Лише гарненько попросила! Але тобі про це знати не обов’язково”, - додаю подумки.

— Зізнавайся! — кидає нервово. — Це через тебе я втратив телефон!

— Та вкуси себе за дупу!  Я нікого не підмовляла і крапка! — відповідаю і здається його очі починають червоніти, як у того скаженого бійцівського собаки.

— Я тебе знищу. — продовжує сипати погрозами.

— Хіба що в своїх мріях! — апелюю.

— Якщо ти щось бовкнеш Іванці! — перейшов на погрози мій “не любий братик”. — Пошкодуєш.

— Звичайно пошкодую! — цього разу вже я вибухаю. — Я вже пошкодувала, що ти мій брат!

       Мишко зупиняється, переводячи подих, та ще й досі витріщається на мене.

— Ти програв! Визнай. — ціджу.

— Ще ні. — роздратовано кидає.

       “Вже… просто досі про це не знаєш!”, - додаю подумки.

       Свят.

— Агов. Красиньский, досить мріяти! — гукає мене Толік.

     І я розумію, що вже пів години, а може й більше, просто витріщаюся у вікно й, ніяк не можу вигадати, як поговорити з Іванкою, та ще й зробити це наодинці без клятих свідків.

— Ось! — крутить перед моїм носом шматком папірця. — Додаткова робота.

       “Щоб йому грець. Зараз точно не до цього!”

— Ти обіцяв. Пам’ятаєш? Тримай! А я маю сьогодні справу, тож ти мене прикриєш… — тараторить колега.

— Куди ж тебе дінеш. — відповідаю і тягнуся до сумки та телефону аби зібрати речі перед виходом.

       Обіцянка є обіцянка. Може й на краще, принаймні хоч відволічуся.

— Яка адреса? —  цікавлюся.

— Там все написано. — діловито відповідає.

       Хапаю з його рук того папірця і пхаю  до кишені. 

       Вже за кілька хвилин я спускаюсь сходами і прямую до своєї автівки, займаю водійське місце.

       “Так. Куди там я маю прямувати?”, - дістаю записочку Толіка і мій подих перехоплює.

      “Це ж адреса батьківського будинку. Більше того, квартира Іванки. От так сюрприз. Я шукаю варіант з нею побачитися, а цей варіант лежить у моїй кишені!”