ГЛАВА 35

     Михайло

— Відпусти мене нарешті! - скиглить Катька.

— Що ви так кволо! Ще купа роботи! - квапить нас матір, озираючись. .

— Секундочку! — навпаки йду ще повільніше і все ще тримаю міцно рукою сестру.

— Бовкнеш про те що бачила Іванці і тобі буде непереливки! - ціджу на вухо Катрі.

— Погрожуєш? - мружить очі й намагається звільнитися.

— Констатую! Про тебе ж дбаю! - додаю.

— Коли це ти став таким турботливим? - кидає у відповідь.

— Повір! Тобі краще зі мною дружити доки до рук нашої любої матусі не потрапила одна дуже цікава річ… з дуже пікантними сторінками. — відповідаю гарно вимовляючи кожне слово і одночасно спостерігаю, як червоніють щоки моєї сестри, отже діє.

— Який же ти бовдур! - видає сердито.

— Я не бовдур, я відбитий, тож краще тікай! - розтискаю пальці й штовхаю її у бік вхідних дверей.

     Катря.

     Щойно потрапляю до домівки, задкую до своєї кімнати.

—  Катрю, де ти там? А це кому ти залишила? Все прибрала… закінчила вона! — знову починає свою пісню матір.

—  Я зараз… —  вриваюсь як той вихор до своєї кімнати, озираюся.

     “Клятий Михась. Щоб тебе!”

     Виймаю повнісіньку шухляду, мацаю рукою дно. 

     Ще мить і зловлю панічну атаку. 

     Є! Нарешті! Таки є. 

     Віддираю скотчем приклеєний щоденник і ховаю під світшот, запхавши край у джинси. 

    Давно треба було це зробити та все ніяк руки не доходили. Та й шкода було… Може подитячому, може й не модно, але в сучасному блогові такого точно не варто писати.

—  Я зараз! - кидаю матері, одночасно зачиняючи за собою двері квартири і підтюпцем кидаюся вниз сходами, доки ніхто не наздогнав.

    “Це ж треба було дізнатися  братові про мій сховок. Та йому з його талантом у поліцію треба йти. Навмисно нишпорив, шукав за що зачепитися аби мати владу наді мною. Сама винна, не варто було першій починати, адже теж свого часу мала важелі впливу над ним. Але той виріс. Виріс і зараз намагається переграти мене. Стратег клятий… ”

     Зупиняюся лише в сусідньому дворі, сховавшись за гаражами. 

—  Хлопці, позичте запальничку. - кричу малим шмаркачам, які ледве ту цигарку не проковтнули, але таки позичили.

    Пробіглася очима по вже пожовклим сторінкам товстого зошита. Скільки в них: споминів, емоцій, почуттів… Не передати. Шкода позбуватися дорогої серцю речі, але безпечніше коли він нікому не дістанеться. Особливо моїм любим родичам.

     Жодного жалю! Витираю небажані сльози з кутиків очей. І… підпалюю.

—  Гори ясно! Забирай зі собою всі мої таємниці! - нарешті випускаю з рук і щоденник летить на землю. Мені залишається лише слідкувати, щоб полум’я не згасло.

     Тож, додому повертаюся лише коли впевнилася, що від зошита лишився тільки попіл.

— Де тебе носило! —  чую материн голос, який лунає з кухні, варто було тільки переступити поріг дому. — Хіба порядні дівчата вештаються сутінками…

—  От же дурепа! — закотив очі Михайло.—  Що вирішила позбутися? А про те, що я всі твої секретики встиг сфотографувати подумати клепки не вистачило? —  хизується і крутить перед моїм обличчям своїм смартфоном.

—  Клятий… - шиплю на нього, але останнє слово вимовити не встигаю, бо щойно матір з’явилася в коридорі.

     Свят.

     “Психа шматок!”

     Лупцюю долонею щосили кермо.

     “Щоб тебе!”

     Цілу виставу розгорнув, не погребував навіть об лавку прикластися. 

     Переводжу погляд на годинник, що розміщений на приладовій панелі. 

     Вже час. Мушу їхати!

    Озираюсь знову на домівку батьків. До болю стискається все в середині, адже так і не вдалося поговорити з Іванкою.

     Вона тут! Майже поряд і водночас така недосяжна.

     “Отже поїздка назад до дачного містечка зараз не на часі…”, - бурмочу собі під ніс.

     “Що ж вигадати аби мати змогу поспілкуватися з Іванкою без свідків?”