ГЛАВА 24

      Іванка

      Будинок зустрів суцільною порожнечею, адже так сталося, що цієї ночі я перша повернулася сюди.

     Михайло так сильно образився на нас із Катею, що й додому не поспішає. Ще краще, якщо вже відверто.

     Тож я поцупила з кухні декілька крекерів і персиків та швиденько попрямувала до своєї кімнати, аби не зустрітися з ним.

     Перше, що зробила, щойно опинилася на самоті, — підійшла до вікна. Як магнітом потягнуло, що вже й казати. Це вже звична практика за ці дні. От і сьогодні не стала змінювати звичку.

     Але цього разу все по-іншому. Замість суцільної темряви в моїй кімнаті горить світло. Замість підглядань нишком, уперше не приховую це. Спираюся долонями на підвіконня і пильно розглядаю, що відбувається у вікні навпроти.

      «Чим зайнятий у цей момент Свят?» — запитаєте ви мене.

     Щойно зіскочив з перекладини, на якій робив вправи, а зараз повільно прямує до вікна. Його голова трішки нахилена набік. Здається, він навіть посміхається.

       Мала б відразу відскочити від вікна, щільно закрити штори чи хоча б вимкнути світло, а я навпаки спостерігаю за його розслабленою ходою, не відводячи від нього свого погляду.

       Ось Красинський уже теж біля вікна. Він не просто стоїть — він дивиться на мене.

      Не знаю, звідки в мені стільки сміливості, чи то вода на Івана Купала така цілюща, тож я підняла руку і помахала хлопцю на знак привітання.

       «Збожеволіти… Я це зробила?»

     І нічого страшного не сталося. Рука не відсохла. Я не провалилася крізь землю. Не вкрилася страшними плямами.

      Натомість Свят мені зразу відповів тим самим.

      «Думаєте, я на цьому зупинилася? Звичайно ні!»

     Підігріта його увагою, я швидко відскочила від вікна й попрямувала до приліжкової шафки, де поклала чисті аркуші паперу та фломастери. Інколи «нападає» на мене натхнення, під впливом якого створюю симпатичні картинки, адже не дарма відвідую художню школу й захоплююся вебдизайном.

      І ось уже мої пальці швидко виводять на папері слово «дякую», а за мить я притуляю цей листок до шибки.

      Свят у відповідь кладе свою долоню на серце і легенько вклоняється мені, наче промовляє німе слово «будь ласка». Але потім…

    Потім підіймає долоню, загинаючи два пальці, щоб залишилося три. Показує мені, а далі торкається своїх губ, посилає мені повітряний поцілунок і вказує на мене.

     От нахаба! Мружу очі, підпираючи боки руками. Але його, схоже, лише веселить моя збентеженість. Пересмикує плечима, наче промовляє: нічого не поробиш, не втечеш… А він не забуде про мій «борг».

       Моя рука знову тягнеться до паперу, але цього разу я прощаюся, вивівши: «На добраніч». Бо якщо не піду зараз, то так і буду витріщатися на нього до самісінького ранку, і жодна втома не зможе завадити мені.

        Не знаю, чи то мені так сильно хотілося розгледіти на його обличчі розчарування, чи то справді так і було. Свят теж попрощався. Я ж швиденько вимкнула світло та розтягнулася на ліжку.

         Шалений день, неймовірний день… Як можна взагалі заснути, коли стільки емоцій переповнює, що аж співати хочеться.

        Спала я дійсно погано — і не лише через свою закоханість. Напевно, вчорашній холодний душ Михайла та нічний заплив, плюс льодяні коктейлі Каті, усе в сукупності посприяло моїй застуді. Вранці горло болить так, що боляче ковтати.

         Але не мені одній цього ранку кепсько, бо перше, що почула з вуст Каті, було:
— Ай-ай-ай!

         І щока з лівого боку напухла майже вдвічі.
— Що сталося? — запитала подружку.

       Зате Михайла нічого не бере, як не прикро. Ось рум’яний, здоровий, за дві щоки наминає свої канапки і зовсім не реагує на зойкіт сестри. Це ми тут із нею вдвох, наче побиті.
— Нерв, здається, застудила, — майже плаче Катря.
— Ото нічого було лізти у воду! — з напханим ротом прокоментував Мишко.

        «Тільки мене він бісить до гикавки?»

— Дістав! — гримає вона. — Збирайся, бо ми їдемо до лікаря.
— У мене інші плани! — його байдужість зашкалює.
— Набрати матір? А ти знаєш, я геть не вмію тримати язик за зубами, і якщо вона мене запитає деякі подробиці, точно прохоплюся… — вмикає важку артилерію дівчина.

       Чомусь упевнена, що за роки життя з братом у неї назбиралося чимало компромату на нього.

Хіхікаю про себе, бо так йому й треба. Може, не буде таким нахабним, самовпевненим, зарозумілим та набридливим.
— А Іванка? Їде з нами? — запитує він.

       «Що? Вже різко передумав?» — розмірковую я.
— Якщо можна, я залишуся! — хриплю у відповідь. — Бо завдяки одному садівнику, який сплутав мене з кущами малини, маю сьогодні зранку ангіну.
— Бідненька! — простогнала Катя. — Пий побільше чаю, в холодильнику є малинове варення і лимони.
— Я без неї нікуди не поїду! Ми що, залишимо Іву саму? — продовжує Михайло.
— Ти поглянь, як вчепився! Вона доросла дівчинка, а ти їй не нянька! — Катька стає в позу. — А рідна сестра нехай помирає? Або ти збираєшся, або я тебе вкушу, навіть незважаючи на страшенний зубний біль, — починає верещати вона.