ГЛАВА 39

     Іванка.

     Цей день здався мені безкінечним: шпаклівка, шпалери, фарба, знову закупи і все по колу. Пошук робітників, поспіх, втома, нерви… 

      А ввечері виснажені батьки зазбиралися додому, бо завтра обом на роботу.

— Ти точно вирішила залишитися? — запитує в мене мама. — Якось аж на серці неспокійно залишати тебе саму. — Додає відчиняючи двері квартири.

— А вона й не сама… — не забарилася Клавдія Степанівна, яка знову якимось чудом опинилася під нашими дверима. — Догляну як за власною дитиною. - заспівала вона.

     “Вже мороз по шкірі від її завзятості!”, - промовляю подумки.

— Ось і ночувати саму не лишимо… — продовжила сусідка. — Мерщій хапай щітку та піжаму та до нас. — нарізає настанови.

— Як добре. - сплеснула в долоні довірлива моя матуся. — Тепер я заспокоїлася.

      “Аби ще й мені твого спокою, мамо, хоч трішки!”

      Михайло.

     Відчиняю настіж двері в кімнату сестри. Дерев’яне полотно щосили  гупається об стіну, Катька сіпається, ну прямо все як я люблю.

— Тебе не вчили стукати?— гримає моя норовлива родичка. 

— Не вчили… — огризаюся й складаю руки на грудях, а хребтом тулюся до одвірок.

— Чи не занадто, братику, ти у мамці забарився? Чи знову випхали за несплату з арендованої квартири.

— Не випхали,— глузливо пересмикую  слова, імітуючи її голос. — скоро піду, не переймайся! Лишень бо прийшов нагадати, що буває з тими хто бовкає зайве. 

    Після цих слів виймаю з кишені свій смартфон і блаженно спостерігаю, як обличчя сестри вкривається плямами. Кайф!

— Та зрозуміла я, дістав вже! — роздратовано вигукує.

— От і добре, що зрозуміла. А то мені так не хочеться розчаровувати нашу любу матусю, яка коли дізнається цікаві факти про свою хтиву донечку, на п’ятаки поріже останню… Як думаєш за скільки метрів Назару можна буде підійти до тебе? Впевнений наша маман з усією завзятістю кинеться рятувати свою занепалу доню від впливу всіляких шмаркачів. 

— Нема вже ніякого Назара, ясно тобі!

— Ага, а я наївний і у казки вірю! - причмокую. — Не він, так якийсь інший хлоп, байдуже! 

— Яка ж ти погань, Михасе. — прискає зміїною отрутою, та на мене це не діє, а все завдяки імунітету який вироблявся роками.

— Мерсі за компліман! — сиплю цитатою  та крокую геть.

     “Нагадування пройшло на відмінно, тепер можна й вшиватися звідси, доки матір знову не накинула якоїсь роботи.

     Ось одружуся на Іванці, буде в мене власна квартира, покірна дружина, яку я виховаю як захочу, а ти так і залишишся в дівках”, — задоволено потираю руки, швидко крокуючи сходами вниз.

      Катря.

     Аж дихати стало легше коли Михайло нарешті залишив домівку. Ми і раніше не дуже ладнали, а зараз так взагалі, як ті кіт з собакою. 

     Це ж треба, як він змінився. З появою Іванки, не інакше. Вчепився в неї міцно, наче вона остання дівчина на цьому світі.Та й зі мною поводить себе зверхньо, наче безсмертний. От тільки дарма він так недооцінює мене. Ох дарма. 

      Кусаю нервово губи від роздумів. В думках один варіант помсти змінюється іншим. 

      Від моїх планів відволікає тільки Іванка, яка зараз поряд.

     Ось ми вже вдвох переодягнені в піжамки лежимо на моєму ліжку, розглядаючи стелю, та спати взагалі не хочеться.

— Я все хотіла тебе запитати… - шепочу тихо-тихо, аби не розбудити матір.

— Про що? — відізвалася подружка.

— Що у тебе зі Святом? 

— Зі Святом? — здивувалася вона навіть перевернулася на живіт, обпершись на лікті, й поглянула мені в очі.

— Ти ж про все знаєш, здається. - з сумом продовжила.

— Все та певно не все. Щось відбулося між вами… Інакше що робив би Красинський разом з тобою в одному ліфті і на твоєму поверсі.

— Звідки мені знати, що він там забув. — зітхає. — Аби я справді була йому потрібна то не відписав би у месенджері, щоб я йому більше ніколи не писала.

— В тебе є його телефон? Очманіти. 

— Тихіще. - шикає Іванка.

— Звідки він у тебе? - додаю знову пошепки.

— Свят дав. І я ще менше розумію, чому тоді відправив мене в блок. Знову погрався і на тому пісня скінчилася. То холодно, то жарко, то ігнор. — з сумом відповіла.

— Не логічно якось. — розмірковую вголос.

— Не віриш? Ось поглянь. — тягнеться за телефоном.

      Простягає мені смартфон з активним екраном з якого я читаю:

«Привіт».

«Ти хто така?»

«Це жарт такий? Іванка».

«Не знаю таких і знати не хочу! Блок!»