ГЛАВА 31

     Іванка

    Незчулася, як під впливом роздумів опинилася біля вікна. Нервово кусаю губи, стільки думок і сумних спогадів, що ледве стримуюся, аби знову не заплакати.

     Тру змучені очі й знову вдивляюся в людей надворі.

    «Це хто? Дві постаті здаються аж занадто знайомими! Та ну їх. Я тут не для того, щоб знову поринати в минуле», — підхоплюю два пакунки, напхані старими речами, і прямую до виходу з квартири.

— Я сміття викину, — голосно вигукую, щоб почули батьки.

— Добре, доню, прихопи і це, будь ласка, — батько додає ще один пакунок.

    «Тільки пройдуся, правда? Я ж не планую наближатися до “старих” знайомих!» — вмовляю себе, а сама прямує повз дитячий майданчик у напрямку сміттєвих баків.

    Та відстані виявилося замало між нами, а тікати чи крастися, наче злодійка, я не збираюся. Тож і маю те, що маю.

     Дівчата — Мілана та Майя, навіть пиво сьорбати перестали й зніяковіло закліпали, намагаючись заховати бляшанки. Якось не дуже чемно пити поряд із дитячим майданчиком, але це, звісно, виключно моя думка.

— Іванко? — підозріло примружила очі Майя. — Ти?

— Та ні, це не вона, чи вона? — витріщилася на мене Мілана.

— Привіт, дівчата, — відповіла я й рушила назад до будинку.

     Добре хоч уже встигла позбутися сміття. От би ще й від спогадів так легко позбутися… але не в цьому житті, напевно.

— Скільки ми тебе не бачили? Три роки? — намагається пригадати Мілана.

     Виглядає вона зараз зовсім інакше, ніж тоді. Яскраву коротеньку сукню замінив спортивний костюм, а довге світле волосся зібране у хвіст. Майя теж не надто відрізняється від подруги: на обличчі жодного макіяжу, лише сліди втоми.

— П’ять! — не забарилася з відповіддю я.

— Точно! — кволо посміхнулася Мілана.

— Може, розповімо їй? — починає смикати подругу за руку Майя.

— Не варто! — зціпивши зуби відповіла їй колишня однокласниця Свята.

— А я так не думаю, — знову наполягає вона.

— То вже розповідайте! — складаю руки на грудях. — Сміливіше!

— Ти не хочеш, то я почну, — нервово продовжує Майя.

— Не треба… — спробувала їй затулити рота подруга.

— Це Міла вигадала! — вигукнула Майя. — Я про той вечір у квартирі Красинського.

— Замовкни, — шикнула Мілана.

— Свят не знав, що ти прийдеш. Ми вирішили тебе трішки розіграти, простий жарт — не більше! — виправдовується Майя.

— Угу. І фото зробили лише щоб пожартувати! — підсумовую.

     «Як забути той момент? Я — розгублена в квартирі Красинського, намагаюся дужче натягнути на ноги коротку спідницю. Дівчата регочуть і фотографують. Свят похмурий, у центрі кімнати, обводить мене поглядом з голови до самісіньких  п’ят…»

— Яка різниця, знав чи не знав! — закочує очі Міла.

     У цей час до нас підбігає дитинча років двох-трьох і обіймає Мілану за коліна.

— Зараз, Мартуся, ще трішки — й підемо додому, — поправляє хвостики на її голівці.

— Добре! —  здалася нарешті Мілана. — Майя правду каже. Ми наплели Святові різної дурні й випросили ключі від його квартири. Дійсно планували лише провчити тебе, аби ти за ним не бігала, як те щеня. Навіть умовили знайомого допомогти й зіграти Свята. Хто б розібрав у темряві, квартира ж його. І гадки не мали, що Красинський з’явиться ввечері.

— Вам від себе не гидко? — у мене аж волосся на голові стало дибки від думки, що могло того вечора статися, якби Свят вчасно не прийшов.

— Пробач, — ледве спромоглася вимовити Мілана й дужче притиснула доньку.

— Добре хоч зараз дійшло! — зі сталевими нотками в голосі відповідаю.

— А ти надовго повернулася? — запитує Мілана й, із прихованим інтересом розглядає мене.

— Ні, лише на кілька днів.

— Ти той… не тримай на нас образи, — переминається з ноги на ногу Майя. — Тим паче все ж добре закінчилося.

      «Що ж, дехто вирішив очистити власне сумління? Нехай так. Та чи змінює це зізнання бодай щось у моєму житті? Навряд чи! Тепер я знаю, що то не жарт Свята. І що? Нічогісінько. Адже його нова витівка з “баном” уже встигла змінити геть усе».

— І що це ти вирішила сповідатися! — шикнула на Майю подруга.

— Про карму чула? — відповіла дівчина. — Самі ж доньок ростимо, а якщо з ними хтось обійдеться так само?..

— Бувайте, дівчата, — промовила я наостанок і швидким кроком рушила до батьківського будинку.

      Натиснула кнопку виклику ліфта. Лещата повільно розійшлися. Зайшла, натиснула сьомий поверх, притулилася до стінки й заплющила очі. Дивний щем розливається тілом, мурахи біжать по хребту.

      Та кабінка зупиняється на третьому поверсі. Двері відчиняються. І я завмираю.