ГЛАВА 52

     Клавдія Степанівна.

     Зупиняємося з подругою біля найближчої лавки, яка розташована в парку неподалік від ринку, куди раз на тиждень ми ходимо за  справжнім молоком.

— Це тобі не магазинна підробка… - причмокує Настя, ганяючи по колу в сотий раз одну й ту ж “платівку”. 

— Егеж. - киваю на автоматі.

      Та мене зараз турбує зовсім інше, а саме - куди це вчора зникла Іванка. Та ще й Михайло, як той справжній рохля, весь в батька, той теж нічого не може зробити самостійно. 

      І про все то маю подбати, про все потурбуватися. Нервів на всіх не вистачить. Що не день, то неприємна несподіванка. 

       От хоча б учора… Попхало ж мого недолугого сина рвати квіти на сусідській клумбі, сором  який. Чи не можна було далі відійти? Та то ж треба мізки мати, а звідки вони в нього? 

       Ох, відчуваю, подбають вони про мене в старості. Лишень бо швидше до могили заженуть гуртом.

— А що там твоя невісточка? - цікавиться подруга, а для мене це питання, наче та червона ганчірка перед обличчям.

— Ой що це я! Здається пакунок з огірками забула. - причитаю, аби зіскочити з неприємної для мене теми. - Не чекай мене Настю. - кидаю подрузі й, і спритно крокую подалі від неї.

       Тільки відходжу на безпечну відстань, дістаю з кишені телефон і набираю матір Іванки.

— Добридень, сусідонько!  - починаю розмову. - Як справи? Ой та втомилася… Так вже намагаюся вашу доню стерегти. Та ці сучасні дівчата, за ними око та око треба. От де вчора можна було…

       “Вештатись”, - так і крутиться на язиці.

— Гуляти самій. Пішла ж на весь вечір і не повідомила. Аби ж хоч з Михайлом, моє б серце спокійне було б. Впевнена - пригледів би. Але ж ні. З ким невідомо. А воно ж то лиходіїв вистачає. От хоча б той Красинський, на якому тавра немає де ставити. 

— Що кажете? На вихідні приїдете! Маю надію матимете серйозну розмову з донькою. Вони ж бо, ці дівчата, зараз в такому віці, що варто дати слабинку, одразу скотяться по похилій, а там вже достойного хлопця не слід і чекати.

       “Кому буде потрібен ваш вживаний товар…” - додаю подумки.

— Зате мій Михась, росте справжнім чоловіком: і в побуті допоможе, і самостійний, і роботу гарну має, і за вашою Іванкою упадає. Одне вона все носа воротить. Хіба ж то кращого чекає? Ті хто статки мають, ті лише порозважатися й мріють! Чи вони поважатимуть та любитимуть? Коли виховані так, що все можна купити за гроші!

       Чого тільки не зробиш заради досягнення мети. А мета двокімнатна - на вулиці ключі не валяються.

        Після моїх настанов, маю надію, якщо вони не справжні йолопи, то самі вручать свою доньку моєму Михасеві.

          Іванка.

          Ранком снідали вдвох з Катрею.

— Матір вчора ледве з розуму мене не звела допитами куди ти поділася. - тихо почала Катя. - Але я мовчала мов той партизан.

— Дякую. - поглянула на подружку я.

         Знаючи про бажання Клавдії Степанівни тримати все під контролем, чомусь слова Катрі мене не здивували.

         Як же ж зараз вільно дихається, варто було цій жінці піти кудись вранці.

— А що в тебе зі Святом? - озираючись, пошепки промовила Катря, наче у цій квартирі й стіни мають вуха.

— Все добре. - мрійливо відповіла і мимоволі посміхнулася.

— Я така рада за тебе! - обійняла мене ззаду. - А мені, до речі, написав колега Свята і запросив на побачення.

— Це ж чудово. - проспівала я.

— Пошвидше б закінчити вуз, знайти роботу та втекти звідси. - з сумом у голосі продовжила Катря, перевівши розмову зовсім в інший бік.

       Як я її розумію. Теж би якомога хутчіш намагалася накивати п’ятами подалі від Клавдії Степанівни. Від таких токсичних родичів взагалі треба триматися на дуже солідній відстані, задля збереження фізичного та ментального здоров’я.

— Що плануєш на сьогодні? - поцікавилася вона, допиваючи чай.

— Треба спочатку збігати в магазин. Батьки завтра приїдуть, а в холодильнику майже миша повісилася. - відповіла їй.

— Допомогти? - цікавиться подружка.

— Та я швиденько. - проспівала.

         Потім вимила  свою кружку та пішла взуватися.

        Тільки вийшла з будинку, як незнайома постать зненацька налетіла, а далі пронизливий біль наче рука та обличчя палають, як у вогні…