ГЛАВА 33

     Михайло.

     Звісно, проігнорував слова матері повертатися до батьківської домівки й, швидким кроком, майже з прискоком, кинувся вниз. Вибіг надвір і вдихнув на повні груди свіже повітря.

     Отже, Свят із Іванкою все ж зустрілися! Трясця!

     Стискаю щосили руки в кулаки.

     Розраховував, що моя витівка спрацює краще.

     Поглянув на вікна, де колись мешкав Красинський, а зараз живуть його батьки.

— Ти виграв бій, Святе, але не війну! — вигукую вголос.

— Що ти там бурмочеш? — з викликом у голосі кидає Красинський, який саме зараз вийшов із відчинених настіж дверей під’їзду.

— Те, що почув! — задираю підборіддя вище, розводжу руки, виставляючи вперед груди.

     А на його обличчі — жодної емоції. Наче товариша побачив, а не запеклого конкурента у боротьбі за дівчину.

     “Дарма ти мене недооцінюєш, Святе! Як же кортить збити з тебе цю пиху, вивести з рівноваги, показати, хто тут справжній переможець!”

— Не ліз би ти до Іванки, Михайле, — спокійно мовить мій опонент.

     “До Іванки…
     Це ім’я з його вуст для мене — наче червона ганчірка перед биком.”

— Вона моя! — вигукую, і в моєму голосі вже чути лють.

— Хіба що у твоїх вологих мріях, — спокійно відповідає цей самовпевнений тип.

— Ти ж просто пограєшся з нею! — продовжую. — Скільки ти з Риткою проходив? Два тижні? Три? А з Іркою скільки зустрічався?

— Досьє моє зібрав? І часу не шкода було?

    “Ще й посміхається! З яким би задоволенням стер цю нахабну усмішку з його обличчя!”

     Роблю крок уперед, стискаю кулаки.

— Я таких, як ти, наскрізь бачу! — кидаю.

     “Ну давай, вдар мене! Доведи свою огидну натуру! А я вдало цим скористаюся!”

— Ти б руками не мателяв, а то можу випадково й не втриматися, — каже він так само спокійно.

— Мамця битися не дозволяє? — зухвало огризаюся.

— Не хочу руки бруднити.

— Просто сцикло, — переходжу на новий рівень образ. — Так і скажи!

     А сам — краєм ока спостерігаю за вікнами квартири Іванки. От і слушна хвилина.

     Різко затуляю своєю спиною Свята від огляду, відлітаю, наче він щойно вдарив мене, і театрально падаю на лавку. Навіть лобом прикладаюся. Нічого — череп у мене міцний. Колись пляшку об нього розбив — і жодної подряпини.

— Це що за комедію ти граєш? — кліпає здивовано Красинський.

      А ось і перші емоції! Нарешті! Зараз ти все зрозумієш…

    І вже за кілька хвилин на двір вискакує моя маман, наче той бійцівський пес, щойно з цепу зірвався,  і не лише вона.
     Я не помилився з прогнозом: Іванка та її мама теж тут.

— Що ж це відбувається?! — верещить матір. — Михайлику, синочку! — кидається до мене.

      Я, звісно, продовжую розігрувати роль жертви — повільно качаюся по асфальту, зображаючи біль.

      Бачили б ви зараз очі Іванки та її матері — розгублені та налякані.

— Це що за витівки, Святе?! — зривалася на крик моя матір.

      У Свята напружені вилиці, руки запхав глибоко в кишені.
      Погляд мій ковзає далі по будинку — може, просто не хочу зустрічатися з ним очима. І тут помічаю Катьку, яка спостерігає за всім цим з балкону нашої квартири, а там вже геть інший кут огляду. Трясця!

      “Щоб її! Наче справ інших не має!”

— Красинський, от що я маю зараз робити?! — кричить мати. — Може, поліцію викликати? Або батьків твоїх, щоб бачили, кого виховали?!

— Робіть що хочете, — кидає Свят і вже розвертається, щоб піти.

— Де ваше виховання, юначе?! — не вгамовується вона.

— Сьогодні залишив удома, — огризається Свят, ковзає на останок швидким поглядом по Іванці — і зникає за поворотом.