ГЛАВА 42

     Свят.

     Повертаюся до кабінету. 

— Звичайно, наше агенство найліпше в місті, можете навіть не сумніватися… — нахвалює нашу фірму комусь з клієнтів у слухавку Толік.

— Так, так звертайтеся. Звісно, в будь-який час! — продовжує той.

     Нарешті кладе слухавку і знову перемикається на свій ноутбук.

     А я? Годі й казати, що думки мої зараз явно не про роботу.

    “Мишко… Мишко… Дарма ти трапився вкотре на шляху! Дарма вирішив грати зі мною… дарма кинув виклик.”, - кручу ручку в руках і промовляю по колу подумки.

    Невже я для себе вже прийняв рішення? Вирішив прибрати останню перешкоду на шляху до дівчини своєї мрії? 

     Як же ж від щему заходиться власне серце, бо не зважаючи, на запевнення Катрі, все-одно від ревнощів стискаються нутрощі, аж до нудоти. Якого біса той увесь час поряд з нею? Бере за Іванку слухавку, не полишає її саму ні на мить?

— Толіку, а що ти робиш сьогодні ввечері? — запитую, відкинувшись на спинку крісла, складаю руки на потилиці в замок.

— Увечері? — той визирає з-за монітору. — А що? Є якась пропозиція?

— Угу! Можна й так сказати! — посміхаюся. — Розважитися!

— Розважитися. — підхоплює колега. — Ну нічого такого на цей вечір я не планував…

— От і чудово. — задоволено вигукую.

Тепер можна і попрацювати.

***

— Якось не так я уявляв розваги. — пробубонів Толік щільніше натягуючи на лоба дашок кепки, та ще раз поправив каптур чорного світшоту.

— Не будь на букву “сци”. — плескаю товариша по плечу. — І розслабся тут така темрява, що облич точно не розібрати.

     Ще б пак: ніч, найближчий ліхтар десь за рогом і ми удвох, неподалік від сміттєвих бачків… романтика.

       “Він щойно вийшов!”, - блимнуло сповіщення на моєму стільниковому.

— На поготову! — легенько штурляю Толіка в плече. — Пам’ятаєш, що маєш сказати! 

— Чуваче, дай зателефонувати… — видає той.

— Вірно. — промовляю у відповідь і ми вдвох скорочуємо відстань бо щойно з під’їзду вискочив той на кого полюємо.

— Чуваче… телефон або життя. — вигукує той бовдур Толік, щойно Мишко позбувся пакунків зі сміттям.

— Що? — здивовано промовляє Михайло, розвертаючись в наш бік, і в цю секунду йому від Толіка прилітає прямісінько в ніс.

— Ай, - згинається той від болю, а я вихоплюю з його задньої кишені стільниковий та щосили луплю пристроєм об залізний сміттяєвий бак.

       Насправді пощастило, бо теж маю схожу звичку куди подіти стільниковий, коли зайняті руки.

— Що за… — не встигає вимовити той та випростатися, як коліном знову отримує по обличчю від Толіка.

       А я тим часом жбурляю розбитий телефон у сміттєвий бак де на дні ще й брудна вода, бо щойно як закінчився дощ. Звідки знаю? Теж не полінився перевірити. 

        Те що треба… Брудна, смердюча вода, купа сміття і розбитий корпус. Чудове поєднання.

        Смикаю Толіка за руку і ми припускаємося навтьоки. 

        Місію виконано! 

        Хоч і адреналін зашкалює, адже це моя найгірша витівка за все життя. Але ні на мить не жалкую!

— Телефон або життя? — ціджу і заходжуся від реготу.

— Я був на емоціях… — виправдовується той, переводячи подих. — Що ще я про тебе не знаю, Красинський? 

— Ми домовлялися, що не чіпатимемо його. — продовжив я, ухилившись від відповіді. 

— То все стрес. І я зголоднів. Ти винен мені бургер… 

        А Толіку аби попоїсти. 

— Не питання. — погодився.

— І моя нова справа твоя… — розійшовся той.

— Домовилися.

—  Навіщо тобі здався його телефон? —  запитав колега напхавши повний рот бургером.

— Не мені, просто допоміг дівчині. —  спокійно відповів, витягнувшись на стільці.

—  Симпатичній хоч? —  кутиляючи язиком поцікавився Толік.

       Та я вже не поспішав відповідати.