ГЛАВА 47

     Свят.

     Повертаюся на своє робоче місце, радісний та щасливий.

— Ось. — кладу на стіл біля Толіка коробочку з найсмачнішим бургером. 

     Заслужив. Адже з його легкої руки мені нарешті вдалося нормально поговорити з Іванкою. 

— Це за що? — здивовано кліпає той, а його рука вже тягнеться до теплої та смачної їжі. — Мені?

— Тобі. — посміхаюся. 

— Я більше не піду нікому товкти пику! - з пересторогою видає той, напхавши повного рота бургером.

— Та й не треба. — зручно вмощуюся в своєму кріслі.

— Дивний ти Святе. — підсумовує той.

     “Нехай! Але ж щасливий!” - відповідаю подумки.

— Гарна дівчина? — неочікувано визирає з-за свого ноутбуку.

— Моя? Так! Найкраща у світі!  — мрійливо відповідаю.

— То ми їй допомагали? — допитується Толік.

— А-а? — розгублено кліпаю. — Ні… Її подружці.

— А подружка симпатична? — заходився розпитувати той.

— Тебе познайомити? — мружу очі.

— Ну можна. — Толік аж сидіти по іншому став, де й постава взялася, і волосся щойно поправив.

     Ох і товариш! Цей не розгубиться, щоб отримати максимальний зиск. Та я й не проти. Дійсно, чому ні! Тим паче, щось мені підказує, що у Катрі зараз нікого немає, інакше б не прийшла до мене. Логічно, чи не так?

       Іванка.

       Не встигла оговтатись від візиту тітки Клави, як знову дзвінок у двері. Кого це ще принесло? 

       Відчиняю.

       От несподіванка, на порозі переминаючись з ноги на ногу тупцюють Майя та Мілана.

— Добре що ми тебе застали… — тріщать наперебій. — Не вір Михайлу і його матері. Вони не щірі. — майже в один голос промовляють.

— Їм від тебе квартира потрібна… - додає схвильована Майя.

Впускаю обох до свого помешкання.

— Та ми на секундочку. — наче виправдовується Мілана.

— Дякую за попередження. — відповідаю дівчатам. — Та я про них вже давно здогадалася. 

— Може чаю? — цікавлюся у дівчат, негоже тримати на порозі.

— Нам вже час. — Міла тягне Майю за руку. — А щодо Свята… Він хороший. Схоже ти по справжньому йому подобаєшся. — додає.

— Я знаю. — тихо промовляю і мої щоки, які напевно, рясно почервоніли, одразу мене видають.

      Через мить дівчата щезли, наче їх і не було. А мені не заважали навіть робітники, які ще й досі клеять шпалери, пурхати щасливою по домівці. 

       Ще через пів години до квартири увірвалася збуджена Катря.

— Я на секунду. — пояснила вона, та попрямувала до вікна. — Он, дивись.

       Я теж опинилася біля неї поряд і поглянула вниз крізь шибку.

— Моя маман стягнула всю важку артилерію у вигляді своїх подружань. 

— Навіщо це? - здивовано запитала.

— Як це навіщо, тебе сторожувати! Берегти від розпусти. 

— Щоб їх. — видала в серцях. — Вибач.

— Та за що? Мене вони теж сторожують. — зітхнула сутужно Катя. 

— Що ж робити? — похнюпилась. — Я маю якось вислизнути з будинку.

— Без шансів. — як відрізала Катря. — Але разом ми щось вигадаємо. У мене є ключі від даху, там тебе зі Святом точно ніхто шукати не буде.

— А я в твоєму халатику якось помелькаю на балконі. А потім на своєму, щоб “охоронцям” було спокійно на душі. 

— Дякую! — обіймаю подружку, аж легше стало.

— Нащо друзі потрібні. — дивується вона.

— Аа… як ти здогадалася? — нарешті запитала у неї.

— За Свята? Так у тебе на лобі все написано. — посміхнулася товаришка. — Квітнеш та пахнеш, як та троянда у садку: щаслива та закохана до нестями.

      Тож ближче до сьомої вечора ми з Катюнею цілий план розробили, аби врятувати цей вечір. Добре, що Свят активно підтримав. Виявляється, йому головне, аби я була поряд.