ГЛАВА 5

     Іванка

    «Як не соромно підглядати!» — картаю себе і все одно не можу відвести погляд від сусідського вікна.

     Посміхаюся, тільки й того, що не пританцьовую поряд із підвіконням.
     «Який привід для радощів?» — запитаєте ви в мене.
     «А й дійсно?»

     Зупиняюся і нарешті замислююся, чому так зраділа.
«Ну це ж так очевидно! Бо Свят повернувся додому без тієї дівки. І сам не залишився в неї, і її до себе не запросив! Хіба не привід для радощів?

    Хоча… Стоп! А мені яка різниця? Я ж присягнула собі: більше ніякого Свята! Відпустила… Поховала любов, а тепер знову пританцьовую варто було тільки глянути в мій бік! Як і не було тих п’яти років.

      Чи не дурепа? Наче ж не п’ятнадцятирічна вже, мала б порозумнішати!

      І він! Він… Самовпевнений, егоїстичний, самозакоханий типчик…»

       Кусаю нервово губи, а сама, здається, намертво прикипіла до його постаті…

     Ось - швидким рухом той позбувся футболки. Мить грав м’язами перед дзеркалом, тішачись, напевно, своїм відображенням, а потім підскочив і повиснув на перекладині.

      «Трясця! І чому в його будинку такі величезні вікна!»

      Аж голову набік схилила, розглядаючи.
      Який там сон, якщо за вікном таке видовище!

      «Десять, одинадцять…» — рахую, як він легко робить вправи.

       Піймала  себе на тому, що від здивування навіть рот сам по собі відчинився.
       «Іванко, тримай себе в руках!» — віддаю сама собі наказ, аби ще тіло так слухалося.

       Нарешті він зіскочив на підлогу й упевненою та розслабленою ходою попрямував у бік вікна.
       Я аж відсахнулася.

       «Дівчино, заспокойся! Навряд чи він побачив тебе, адже в кімнаті геть темно».

        Свят сперся на долоні, і на мить мені здалося, що його погляд зосередився на мені…

       Мороз по шкірі від думки, що його увага зараз прикута виключно до мене. Хоча десь глибоко в серці й розумієш, що це ніщо інше, як самообман. Хлопець і знати не знає, що я нахабно витріщаюся на нього. Він не бачить мене зараз. Але ж так хочеться вірити, мріяти…

        То я знову за старе?

        Наступний ранок і день ми пробайдикували з Катрею. 

        Звичайно я намагалася бодай хоч чимось відволіктися від нав’язливих думок про Красинського, та його, здається, лещатами не можливо видерти. 

       Михайло кудись подався з друзями і цілий день нас не діставав своїми геть не дотепними жартами. Тиша, плавно переходила в нудьгу, яка здається тягнулася вічність.

— Ходімо до магазину! — нарешті запропонувала Катря. — Правда чимчикувати туди добрих чотири кілометри, але ж і ми не слабкодухі, заодно і прогуляємося.

          Запропонувала подружка, коли почало вечоріти. 

— Що ми там забули. — ліниво потягнулася на лаві біля хати.

— Морозива скуштуємо. — пересмикнула плечима вона.

— Морозиво так морозиво. —  приречено погодилася.

          Тож, прихопивши сумочки та торбинку ми вдвох рушили в потрібний нам бік.

—  Коли я погоджувалася йти за морозивом, то не очікувала, що тут буде настільки людно. —  тихо пробубоніла, ловлячи на собі погляди.

        Дійсно, біля невеличкого цегляного магазина ввечері чимале скупчення народу. Здається пів містечка вирушили на закупи. 

       Дівчата в коротеньких топах, спідничках та сукеньках, наче це єдина місце “вигуляти” свою одежину, томно розглядають хлопців та перемовляються між собою, періодично хіхікаючи. Хлопці закидаються енергетиками та пивом. Чи то для хоробрості, чи то щоб  вечір не бачився таким нудним.

        Вдвох з Катрею ми протислися до холодильника з морозивом. Потім зайняли місце до єдиної каси. Черга тягнулася дуже повільно. В приміщенні досить спекотно від тої кількості людей, які напхалися, наче в рукавицю. 

         Мовчки переминаюся з ноги на ногу, ковзаю поглядом по обличчях незнайомих людей.

— Два морозива і батон. Це все? —  запитує продавчиня з кам’яним виразом на обличчі.

—  Так все. —  підсумувала Катря.

         Тож вже за мить ми схопили наші придбання і “висипали” на вулицю.

—  Свіже повітря! Кайф! — вдихнула я, бо особисто вже почала задихатися від їдкого парфуму дівчини, яка стояла поряд в черзі.

— А ось і Мишко! — Катька помахала братові.

— І не тільки він. — ледь чутно відповіла я.

        Бо саме в цей момент назустріч розслабленою ходою крокував Свят разом зі своєю зазнобою. 

      Гарний, самовпевнений, з холодним поглядом з під густих брів… та взагалі то все як завжди. Недбало ковзає по мені поглядом і проходить повз. А я… зрадницьки починаю тремтіти.

— По гумові кульки… — тихо прокоментував, кивнувши у бік Красинського, товариш Михайла і брат Катрі пирснув у відповідь.