ГЛАВА 45

         Іванка.

        Повернувшись до ще своєї домівки, причиняю за собою двері. Квартира зустрічає порожнечею. За цей час встигли позбутися усього зайвого. Залишився лише смуток. 

      Ще трішки і питання з квартирою вирішиться остаточно і мене вже тут нічого не триматиме. Закінчиться літо, настане осінь, навчання на четвертому курсі університету. І все закрутиться знову у новому вихорі. Та найважливіше, що залишу тут частинку свого серця, яке й надалі тужитиме за Святом. 

        Кляте, кляте почуття, яке неможливо витравити… забути… стерти з пам’яті… 

        Виймаю з кишені свій смартфон, кручу його в руці.

       “Що я збираюся зробити? Якби я йому була справді потрібна, то знайшов би варіант, як зі мною побачитися. На Ритку ж час знайшовся”, - з сумом зауважую і щем та біль скручують всі нутрощі у тугий вузол.

      “Я все ще та сама дурепа! Але хоч принаймні зберегла обличчя й не бігаю, як колись за Красинським.

          Ненавиджу себе за слабкість. За те, що ніяк не можу його забути.”

          Витираю непрохані сльози, які накопичилися в кутиках очей і ось-ось прорвуться. Занадто довго я тримала все в собі.

          Свят.

          Здається я подолав відстань між припаркованою автівкою і будинком Іванки за лічені секунди. 

          Ще мить до…

          І біля самісіньких дверей під’їзду, зненацька, майже врізався в Михайла.

        Як ті два гладіатора на бійцівському рингу. В обидвох напружений погляд з під брів, міцно стиснуті щелепи, кулаки, що вже напоготові. 

          Ворожнеча така, що, здається, повітря навколо палає яскравим полум’ям.

— Зникни з мого шляху. — першим не витримує Мишко. — Я не поступлюсь.

— Навіть не мрій про це. — ціджу у відповідь.

        “Все складається так наче він досі не розуміє, що Іванка не трофей, не приз для переможця. Вона сама обирає. І я готовий прийняти будь-який її вибір. Аби врешті-решт вона була щаслива. Та я маю спробувати… Маю знати, що зробив все, що від мене залежало!”

— Забирайся! — гримає той, готовий кинутися на мене.

— Смішний. — посміхаюся з сумом. — Смішний і обділений, жалюгідний. Намагаєшся вдертися у вікно, коли перед тобою зачинили двері. Вдаєшся на хитрощі. Заради чого? Самому від себе не гидко? — мружу очі й, складаю руки на грудях. 

— Ти…ти. — починає заїкатися той. — Ти нічого не знаєш. — з його вуст звучить наче той виправдовується переді мною. 

— Я знаю достатньо. — підсумовую. 

        Його вилиці напружилися, а очі починають розглядати асфальт.

        Обходжу його й, нарешті, заходжу в будинок.

        Хвилина на те щоб заспокоїтися і перевести подих перед тим як натиснути на дзвінок.

— Хто? — чується тоненький Іванчин голос з того боку дверей.

         Серце одразу заходиться від приємного щему.

— Агенство нерухомості. — бовкаю перше що приходить у голову.

         Напевно через страх, що мені вона не відчинить.

         Та на мою радість почув характерний звук замка і нарешті побачив дівчину.

         Від здивування вона завмирає.

— Можна? — крокую вперед, опанувавши власний страх та невпевненість.

         Мовчить, але відступає вбік.

         Причиняю за собою. І ось ми нарешті наодинці. 

— Почнемо спочатку? — ніжно посміхаюся до Іванки. — Я Свят. Працюю в агентстві нерухомості.

       Тепер і в мене склався пазл, як у Толіка виявилося це замовлення. Напевно Іванка сама перетелефонувала йому. Я ж бо набирав з його смартфона.

— Іванка. — спробувала підіграти мені.

— Як на рахунок того, щоб повечеряти сьогодні зі мною? — запитую.

— Обговорити робочі питання? — цього разу вже вона посміхається і її очі починають сяяти.

— Ні. — ще на крок скорочую відстань між нами, та вона не поспішає відступати.

— То це побачення? — мружить очі.

— Угу. — ствердно киваю.

— З власної волі й без примусу? — кепркує з мене.

        А я тим часом нарешті долаю останню відстань між нами, та припадаю до її ніжних губ, як спраглий до води. Цього разу повільно, не поспішаючи, насолоджуюся кожною миттю. Проживаючи ці емоції наче вперше.

— Вибач. Не втримався. — шепочу, відчуваючи як ще й досі тремчу від поцілунку.

— Це добре, що не втримався. 

          Обіймаю її обличчя долонями, зазираю в очі.

— Я ледве не збожеволів без тебе. — зізнаюся. 

— Навіщо нам двоє божевільних. — сміється.