ГЛАВА 48

      Свят.

     Щойно з матір’ю опинилися на порозі батьківської домівки, як сусідки, а їх зібралося чимало, одразу затихли і провели нас обох прискіпливим поглядом. Так “безпечно” та “легально” я потрапив до будинку, згідно домовленості з Іванкою.

— Ніколи їх не любила… — промовила тихо матір, щойно ми зайшли до будинку. — Ще ті пліткарки.

       І таки не помилилася ні на мить з висновком. 

— Це тобі. — простягаю мамі пакунок зі смаколиками. 

— А ти? —  здивовано запитує. — Я думала ми разом до нам. Он і батько скоро з роботи повернеться.

— Вибач. В мене сьогодні трішки інші плани. — посміхаюся і невагомо цілую її у скроню. — Іншого разу, обов’язково.

— Ти сьогодні якийсь дивний. — перелякано відповідає.

— Я не дивний, я закоханий! — видаю і насолоджуюсь як від здивування округлюються її очі.

— І не познайомиш? — збентежено цікавиться.

— Скоро! — підморгую і швидкою ходою прямую у бік сходів.

      Катря.

      Ох і набігалася я цього вечора. Здається, навіть, не один десяток кілометрів набігала, від квартири до квартири. 

     У Іванчиній - прикинулася наче старанно розвішую білизну на балконі. Звичайно перед цим намотала рушника на голову, одягла халатик подружки, зелену маску на все обличчя. Рідна матір би в цей момент не відрізнила. Ще й помахала з балкону, “охоронці” аж насіння лускати припинили.

      Потім вже в своєму образі, турботливо поцікавилася у своєї “родички” чи та бува не змерзла. І люб’язно винесла кофту. Ліпше хай під будинком ошивається, ніж знову докучатиме всім.

      Ну і так ще кілька разів по колу - від балкону до балкону. То увімкну світло в одній кімнаті, то в іншій.

        Я думаю, що Оскара за кращу роль точно заробила!

        Іванка. 

        Сутінки змінилися на зоряне небо. Тихий, теплий літній вечір і нічне місто з висоти нашого даху та пташиного польоту. Плед на дерев’яному настилі, свічки, смачна їжа, про які він подбав. Та найголовніше - Свят, зовсім поряд. 

        Щасливе серце тріпочеться у грудях. Так хочеться, щоб ця мить тривала вічність. Тільки ми вдвох і тисячі зірок над головою. 

        Це те відчуття, замість усіх слів. Коли затишно та спокійно в обіймах, коли хочеться торкатися, і не зводити погляду один з одного. Коли хочеться прокидатися, бо знаєш, що ранком буде він… І життя замало, аби набутися разом!

        Його теплі долоні опиняються на моєму обличчі. Ніжні губи обережно накривають мої вуста. І я розчиняюся в цих відчуттях. Млість приємно розходиться тілом, кров закипає та забуваєш, що треба дихати.

— Я хочу щоб ти була зі мною. — шепоче Свят на вушко, нарешті відірвавшись від моїх губ.

Незчулася, як опинилася зверху на його колінах.

— Я теж цього хочу. — притулилася, прислухаючись, як стукотить його серце.

— Хочу познайомити тебе зі своїми батьками. — продовжив.

— А якщо я не сподобаюся? — злякано відповідаю.

— Сподобаєшся! Обов’язково! І вони тобі. — посміхається ніжно і я заспокоююся. 

        Та за мить відчула напругу і знову поглянула в очі коханому.

— Треба поговорити з твоїм батьком. — почав він першим. — По-чоловічому. Пояснити йому все. Він має зрозуміти… 

— Звичайно зрозуміє! — спробувала заспокоїти та підбадьорити. — В мене теж дуже гарні батьки.

        І знову потягнулися один до одного, як два спраглих.

        В такі миті розумієш, що щастя є. Воно в теплих обіймах коханого. В його дотиках та поцілунках. В живій розмові. В сумісних мріях про майбутнє. І в кожному подиху…