ГЛАВА 26

     Свят

    Іванка виглядала хворобливо: долоні й чоло гарячі, щоки червоні, очі блискучі. Сам хворію рідко, але трохи знаю, як воно.

— Зачекай! — підхопився й кинувся до шухляди. Там батьки залишили аптечку «про всяк випадок». Пощастило: знайшов електронний термометр і жарознижувальні пігулки.

— Я швидко! — трьома кроками подолав відстань до кухні, налив води.

— Ось! — простягнув їй термометр і допоміг покласти під пахву.
— Дякую, — змученим голосом відповіла Іванка.
— А де Катя з Михайлом? — запитав, хоча від одного імені аж пересмикнуло.
— Поїхали до міста.
— І кинули тебе саму!? — закипів я.
— Вони не знали, що в мене температура. Я й сама не знала, коли вони від’їжджали.
— Коли вони повернуться? — вилиці напружилися.
— Завтра, — відвела погляд.
— Триндець якийсь! — дістав термометр. — 38,9.
— Скільки? — сполохано перепитала.
— Що болить? Дихати важко? — з ніжністю запитав.
— Ні. Лише горло, боляче ковтати.
— Горло… — почухав потилицю. — Від горла, на жаль, немає нічого. Є тільки знеболювальне. Я привезу! Зганяю в аптеку.
— Не треба… вип’ю пігулку, і стане краще.
— Я привезу! — наполіг і простягнув кружку з пігулкою.

     Доки вона ковтала воду, я вже дістав плед. Потім підхопив її на руки.

— Що ти робиш? — кволо запротестувала.
— На дивані буде зручніше чекати мене, — пояснив.
— Я не залишуся… — схлипнула.
— Будь ласка, — стиснув її руки. — Я швидко.
— Добре… А якщо ти захворієш від мене? — супилася.
— За це я переймаюся найменше! — усміхнувся й прибрав пасмо з її обличчя.

     Накрив пледом.

— Відпочинь. Я скоро.
— Святе! — гукнула, щойно я рушив.
— Що?
— Дякую! — прошепотіла.

— Я ще нічого не зробив…

     Сів за кермо, руки тремтіли.
     «Що зі мною?»
     «Цього разу щось справжнє!», - сам же ж і відповідаю на своє питання.

      Повернувся за годину вже з ліками.

     Обережно відчинив двері та увійшов до кімнати. Іванка мирно спить на тому ж місці де я її залишив. Така мила в цій рожевій піжамці, на мить здалося, що так було завжди, тобто що ми вже давно разом.

      Дівчина не прокинулася навіть коли я схилився над нею і торкнувся чола. Все ще гаряча. 

      Пригадав коли був маленьким, щоб збити температуру мама клала на чоло холодний компрес. 

      Я так і зробив, сів біля неї поряд і обережно, щоб не злякалася крізь сон поклав мокрого рушника. 

      Іванка важко зітхнула, але очей не розплющила. Так і залишився сидіти поряд з нею, оберігаючи її сон, доки сам не почав клювати носом. 

      Поглянув на годинник - за дванадцяту годину ночі. Ще раз намочив рушника, а потім повільно, щоб не розбудити ліг біля неї і провалився в глибокий сон.

      Прокинувся, коли Іванка спробувала перелізти через мене.

— Доброго ранку, люба! — посміхнувся. Вона завмерла з таким виразом, ніби її застукали на чомусь ганебному.
— Що я тут роблю? Я що… заснула?
— Так. А знаєш, мені подобається, коли ти зверху.
— Ще чого! — схвильовано зіскочила на підлогу.
— Як ти? - цікавлюся в неї.
— Вже краще.

      Я підхопив зі столу пастилки:

— Ось твої ліки від горла.
— Дякую… Боже, котра година? — кинула погляд на вікно.
— Чекай, Попелюшко! — наздогнав її. — Після ночі, проведеної зі мною, залиш хоча б номер.
— Ми просто спали в одному ліжку!
— Зрозумів. Наступного разу спати не будемо!
— Жартуєш? - її брови ковзають угору, хапає ротом повітря від обурення. 

— Хочеш переконатися? —- посміхаюсь, якось так знову захопився її реакцією на мої провокації.

      Іванка зупиняється і дивиться прямісінько мені в очі, здається, навіть обпалює тим поглядом.

— Хочу! - неочікувано відповідає, і вже в мене перехоплює подих, ну і хто зараз справжній провокатор.  — Пиши номер. 

      Моя повага їй за сміливість.

— А це мій. — набрав і натиснув «виклик».

—Зараз мені вже правда час іти! І дякую за ліки! — і, мов вихор, зникла за хвірткою.

— Я зателефоную! — крикнув услід, стискаючи телефон.